Випрати ковдру, полагодити одяг, навчитися працювати на комп’ютері — для багатьох це звичайні справи. Але для ВПО з інвалідністю кожна з цих дрібниць може стати складним викликом. Тому у Вінниці вже десятий місяць поспіль реалізується проєкт «Соціальна підтримка внутрішньо переміщених осіб з інвалідністю», який впроваджує Громадська організація «Паросток». Мета проєкту – підвищити доступність та якість соціальних послуг для родин ВПО, у складі яких є діти або дорослі з інвалідністю, сприяючи їхній інтеграції у Вінницькій громаді. Реалізація проєкту відбувається за підтримки Європейського Союзу в межах субгранту проєкту EU4CSOs EmpowerUA, що здійснює БО «Мережа 100 відсотків життя Рівне».
Коли Олена Іваночко переїхала з міста Костянтинівка на Донеччині до Вінниці, найважчим для неї стало вирішення побутових проблем переїзду: дістатися з інвалідністю першої групи до лікаря, оформити нескінченні довідки, навіть просто випрати й висушити постільну білизну за відсутності пральної машини. «Я фізично не могла сама впоратися з багатьма речами, — розповідає жінка. — А найстрашніше — це відчуття самотності. Коли ти один на один зі своїми проблемами». Таких історій у Вінниці — тисячі. Місто прийняло понад 144 тисячі внутрішньо переміщених осіб, серед яких більше 2,6 тисяч — маломобільні люди та особи з тяжкими порушеннями здоров’я. Для більшості з них війна означала не лише втрату дому, а й звичного укладу життя, доступу до базових послуг, соціальних зв’язків.
Гуманітарний хаб, що розташований на вулиці Замостянській, 51 у Вінниці, є місцем надання допомоги понад 500 родинам ВПО та 70 місцевим мешканцям з інвалідністю. Тут працює пральня, швейна майстерня, проводять комп’ютерні курси та творчі майстер-класи для дітей. Соціальні працівники супроводжують людей до лікарень та держустанов, допомагають оформити документи. На перший погляд, звучить як звичайна соціальна установа. Але коли приходиш сюди, розумієш: тут все інакше. «Ми не просто надаємо послуги, — пояснює координаторка проєкту, Олена Омельченко, — ми намагаємося повернути людям відчуття нормального життя. Навіть коли ти можеш прийти, випити чаю, поговорити. Тут не просто пожаліють, а допоможуть та вислухають».
У пральні хабу працює Богдан Шафранський — молодий хлопець з наслідками дитячого церебрального паралічу. За дев’ять місяців проєкту його допомога стала у нагоді для багатьох ВПО, що мешкають у гуртожитках, а це більше 700 циклів прання. Його мама Надія завжди поруч. Разом вони створюють атмосферу, де людина з інвалідністю не просто отримує допомогу, а сама її надає. «Не опускайте руки! Головне — вірити у свої сили», — це фраза Богдана. І відвідувачі хабу кажуть, що ці слова іноді допомагають більше, ніж випрана ковдра. Хоча й ковдри важливі. Особливо зараз, коли холодно, а в тимчасовому житлі для ВПО часто немає умов для прання великих речей.
Фахівчиня Дар’я Цехмейстер за дев’ять місяців полагодила одяг для учасників проєкту, надавши понад 300 послуг. Замінила блискавки, підшила рукави, полатала підкладки, відновила мереживо на сукнях та багато іншого. Ось нещодавно відвідувачка хабу, пані Валентина принесла своє улюблене пальто: рукави протерлися, але викинути шкода — адже носила його ще вдома, до війни. «Коли забирала, не могла повірити — як нове виглядає! — розповідає жінка. — І знаєте, це не просто про одяг. Це про те, що можу носити те, що люблю. Що хтось подбав про мою річ, а отже й про мене».
Для дітей з родин ВПО з інвалідністю в Гуманітарному хабі проводять творчі майстер-класи. Психологи кажуть, що творчість допомагає дітям, які пережили війну, впоратися з тривожністю. В обставинах невизначеності нагода створити щось своїми руками дає відчуття – «я можу, я вмію». За дев’ять місяців відбулося 13 занять, попереду ще 2 — діти створювали крафтове мило, сувеніри, ліпили з глини, майстрували ляльки-мотанки та багато іншого. Альона, мама однієї з учасниць, розповідає: «Донька прийшла додому з першою мотанкою — очі світилися. Показувала всім, повторювала: «Я сама зробила!» Вночі поклала біля подушки. Для неї це був не просто виріб, а доказ — я можу створити щось важливе».
Дві групи жінок-переселенок пройшли курс цифрової грамотності. Здавалося б, у час тотальної діджиталізації – хто не вміє користуватися смартфоном чи комп’ютером? Але виявилося, що багато хто, особливо серед людей поважного віку з інвалідністю. Світлана Шульгіна — переселенка з Харкова з інвалідністю другої групи — одна з тих, хто пройшов ці курси. «Я хотіла навчитися працювати онлайн, щоб знову відчути себе корисною, — каже жінка. — І знаєте що? Я навчилася! Тепер можу шукати інформацію, спілкуватися, навіть заповнювати гугл-форми самостійно». Окрім курсів, Світлана користується кількома послугами хабу одночасно — пральнею, швейною майстернею, отримувала соціальний супровід. Вона одна з тих, для кого Гуманітарний хаб став справжньою опорою. «Я відчуваю себе потрібною! — каже вона. — Дякую за можливість комфортно жити в безпечному місті, маючи підтримку».
Двадцять людей з тяжкими порушеннями здоров’я отримали соціальний супровід — по 10 годин щомісяця для кожного. Три фахівчині були поруч, коли клієнтам потрібна була допомога, наприклад, при візитах до лікаря, до Прозорого офісу, супермаркету чи аптеки. Пані Людмила довго не могла розібратися з документами для отримання соціальної допомоги. Одна довідка, друга, третя — заплуталася, руки опустилися. Але фахівчиня хабу Тетяна Лягушева просто сіла поруч і сказала: «Давайте разом розберемося». Разом дійшли до потрібних установ, все оформили. «Знаєте, найважче було одній, — ділиться Людмила. — А коли є поруч людина, яка підтримає, все одразу простіше стає». Тетяна також допомагала Олені Іваночко — тій самій переселенці з Костянтинівки з інвалідністю першої групи. «Я вдячна Тетяні, — каже Олена. — Вона повертає мені віру в людяність. Коли ти бачиш, що є люди, яким не байдуже, з’являються сили жити далі».
Отримувала допомогу в Гуманітарному хабі й пані Олена. Користувалася пральнею, швейною майстернею, отримувала продуктові набори та гігієнічні засоби. А потім усвідомила, що хоче теж комусь допомагати. «Я отримала стільки підтримки, — розповідає жінка. — І зрозуміла — хочу передавати це добро далі». Тепер Олена разом з іншими учасницями проєкту волонтерить — носять обіди пораненим у шпиталі. «Коли ти допомагаєш комусь, ти сам відчуваєш себе сильнішим, — ділиться вона. — Ти розумієш, що можеш бути корисним. Що твоє життя має сенс». Це, мабуть, найкращий показник роботи проєкту: коли люди, які прийшли по допомогу, самі стають волонтерами.
На жаль, не обійшлося у проєкті без викликів. Цього року троє учасників проєкту виїхали з міста, двоє померло через хронічні захворювання. «Смерть – це завжди боляче, — каже координаторка проєкту. — Ми встигли прив’язатися до цих людей. Але навіть через важкі втрати не можна опускати руки». Фахівці хабу швидко залучають нових учасників. Перевіряють обставини, допомагають адаптуватися. Команда дистанційно підтримує зв’язок з учасниками, консультуючи через меседжери. Відвідувачка хабу Оксана розповідає: «Коли у мене почалися проблеми зі здоров’ям, я просто не знала, що робити. Зателефонувала у хаб — мені швидко все пояснили, допомогли потрапити до лікаря без зайвого стресу. Це дало мені спокій і впевненість».
Проєкт триватиме до кінця 2025 року. За цей час планують розробити рекомендації щодо підтримки ВПО з інвалідністю у громаді, на основі створеної «Дорожньої карти» налагодити інклюзивну співпрацю між стейкхолдерами, громадськими організаціями та владними структурами міста. Але найголовніше питання: що буде після завершення проєкту? Чи не зникне підтримка разом із грантовими грошима? «Ми плануємо продовжувати, — запевняє Олена Омельченко. — Стукатимемо у всі двері. Шукатимемо нові джерела фінансування, можливо, зменшимо масштаби, але не залишимо людей. Бо за цей час ми переконалися: підтримка нашій цільовій аудиторії потрібна не тимчасово, а постійно. Лише так у ній є реальний сенс».
За дев’ять місяців проєктної роботи хаб довів просту істину: іноді допомога починається з найпростішого. З випраної ковдри. З полагодженої куртки. З людини поруч, яка каже: «Ходімо разом, я допоможу». Ці прості речі змінюють життя. Повертають віру в себе. Дають сили йти далі. «Ви даруєте не просто чистий одяг чи полагоджені речі, — каже одна з учасниць проєкту. — Ви даруєте гідність. Відчуття, що ми не самі. Що життя продовжується. І що воно може бути гідним».
Проєкт «Соціальна підтримка внутрішньо переміщених (ВПО) осіб з інвалідністю у Вінницькій громаді» реалізує Громадська організація «Паросток» в межах субгранту проєкту EU4CSOs EmpowerUA, що реалізує БО «Мережа 100 відсотків життя Рівне» за фінансового сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключно відповідальністю ГО «Паросток» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
#ПрямуємоРазом #100%Life #Паросток #EU4CSOsEmpowerUA #EU4CSOs
