Через декілька днів – 15 червня – мало б виповнитися 25 років оборонцю Києва, розвіднику Ярославу Шинкаренку. «Ярик» загинув 19 квітня, коли автівка, за кермом якої він був, підірвалась на міні. У липні мине два роки з тих пір, як подано документи на присвоєння сержанту звання Героя України.
На прикладі таких як Ярослав варто пояснювати, для чого захищають України, і хто її захищає. Хлопець пішов служити у 2017-му – у 18 років. Потрапив у 131-й окремий розвідувальний батальйон, який дислокувався на Вінниччині. Починав солдатом, за чотири роки дослужився до посади головного сержанта розвідувальної роти.
«Усе, що він бачив у своєму житті, – це сама лише війна, – згадує мати Ярослава, колишня військова розвідниця, а нині волонтерка Олена Кукла. – У той час, коли його однолітки насолоджувалися молодістю, зустрічалися з дівчатами, спілкувалися в колі своїх друзів, Ярослав знав лише фронт і армію».
Ярослав Шинкаренко брав участь у боях за Авдіївку, Авдіївську промзону. У 2020 році у Пісках поблизу Донецького аеропорту дивом зміг відвернути машину від ворожої ракети і цим врятував життя командиру та своїм побратимам. За це його відзначили недержавним срібним орденом «Народний герой України».
«У липні 2021 року в нього закінчився контракт. Я його вмовила звільнитися, щоб хоч трохи перепочити», – розповідає пані Олена.
У перший день повномасштабного вторгнення її син повернувся до війська. Його як розвідника направили у 72-гу бригаду, в розвідувальну роту на посаду командира відділення. І одразу у бій – на оборону Києва з Броварського напрямку.
«У селі Плоске вони опинилися в оточенні, – каже мати. – І Ярослав вивів тоді з оточення всю розвідгрупу, вісьмох людей. Так склалося, що він, у свої 22 роки, був серед них єдиним, хто мав бойовий досвід. Узяв на себе відповідальність і 13 кілометрів, під шквалом «градів», виводив хлопців. Спочатку з села, потім – через поля, посадками. Коли вже майже вийшли, до Ярослава звернувся командир 1-го батальйону, який тоді стояв там на обороні, з проханням повернутися і вивести ще одну групу людей. Теж розвідгрупу їхньої ж роти. І Ярослав, не вагаючись, погодився, звісно. Тоді він вивів 16 людей неушкодженими. Я знала про його справи, бо він скидав короткі відео. Мені лишалося тільки молитися і чекати його повернення».
Потім були Ірпінь, Буча, Гостомель, Димер. Ярик пройшов усі гарячі точки на підступах до Києва. Загинув військовий під час бойового патрулювання. Автівка підірвалась на ворожій міні, наїхала водійським колесом. Життя Ярослава Шинкаренка обірвалось.
У липні 2022-го у бригаді ініціювали присвоєння Ярославу звання «Герой України». Однак, відповідного указу немає і досі. Чому? Невже не гідний? У Олени Кукли є два припущення з цього приводу.
«Саме подання «зникло» у Генштабі. Його там не можуть знайти. Це перше. А друге – його подали на нагородження орденом «За мужність» ІІІ степені. Нагородили… В указі вказано «солдат», хоча Ярик був сержантом. Я відмовилась від вручення через помилку в указі президента. Військкомат відправив орден в Офіс президента. На тому все», – пояснює жінка.
Помилку ніхто не виправляв, і про нагородження наче забули.
«Я постійно намагаюсь дізнатися, а мені кажуть, що він вже відзначений, тому його не можуть нагородити званням Героя. Два роки б’юся головою о двері, які ніхто не відкриває. Робила запити. У військовій частині кажуть, що подавали, так само у командуванні Сухопутними військами, а от Генштабу відповіді отримати не можу», – зазначає Олена Кукла.
Незадовго до початку повномасштабного вторгнення Олена отримала важке поранення на Луганщині. Після лікування розвідницю визнали непридатною для подальшого проходження військової служби. У рідному Богуславі на Київщині жінка заснувала волонтерську організацію, яку назвала іменем свого сина, якого орденом нагородили «з помилкою», а документи на присвоєння звання «Героя України» загубились.
Чи ні? Ярика не повернеш, але «паперові» помилки виправляються.
