Перед повномасштабним вторгненням один з очільників УНА-УНСО об’єднав низку громадських організацій у «Національний спротив». Під егідою цього об’єднання розпочались навчання молоді військовій справі. І потім він з однодумцями пішов на війну…
Нагадаємо, з березня 2024-го редакція NaПарижі разом з центром психології «Чумацький шлях» за підтримки компанії «Перчатка центр» і ФОП Вячеслава Шевченка розповідає про наших воїнів у рамках проєкту «Звичайний ГЕРОЙ».
Від початку ми публікували інтерв’ю виключно з непублічними військовими. Єдине виключення для Сергія Чумака, як співзасновника проєкту.
«Що велике вторгнення на порозі розумів у 2021-му, коли сто з лишнім тисяч зросійщених орків було зосереджено біля наших кордонів»
– Пане Сергію, зізнайтесь, коли особисто Ви розуміли, що повномасштабна війна неминуча та потрібно готуватись до захисту?
– В моєму життя булі кілька усвідомлень, що велика війна з росією неминуча. Вперше це розуміння прийшло наприкінці 80-х – початку 90-х. Цьому спонукало історичне розуміння: Україна з росією перебувають в перманентному стані війни. Вдруге, це початок 2014 року, під час подій «Революції гідності». Власне тоді ця «нова» війна і почалася. А в третє, що велике вторгнення вже ось-ось на порозі, це 2021 рік, коли сто з лишнім тисяч зросійщених орків було зосереджено біля наших кордонів.
– Наприкінці 2021-го та на початку 2022 року навіть білоруський диктатор Лукашенко натякав на вторгнення. Особисто на Вас це вплинуло?
– Мабуть, слова лукашенка не вплинули на мою оцінку ситуації. Для мене було достатньо інших, більш фактичних, ознак неминучого вторгнення.
– Чому у перші дні війни поїхали саме на Житомирщину?
– 24 лютого 2022 року, з самого ранку, мабуть ще шостої не було, мені зателефонував брат Ігор Чумак. Він тоді перебував на лікуванні після поранення. Служив він в розвідці. І сказав: «Те, до чого ми готувались, почалось.». Почалася нинішня фаза війни.
Я розпочав оповіщення людей, з якими у нас був план на такий випадок. Ядро, це вінницькі УНСОвці. Зібравшись вже з речами біля пункту ТРО на Вишенці, зрозуміли, що місцеві підрозділи розгорнуться не швидко. А ворога потрібно було зупиняти подалі від Вінниці. Ближче до вечора зателефонував товариш. Теж УНСОвець з Житомира. З ним ми теж планували дії на такий випадок.
Він – підполковник з 95-ї бригади. В запасі. Він сказав, що приймає новостворений батальйон з добровольців. І що ворог висуватиметься на житомирську трасу. А тому потрібно захистити Житомир. Для нас це шанс зупинити ворога подалі від Вінниці, подалі від своїх дружин і дітей. Так і склалось. Вже 25 лютого ми отримували і роздавали зброю новоприбулим. А ввечері 25 лютого вже почали розгортатись і будувати оборону за Житомиром, в напрямку Києва і Коростеня.
«Навчання на «Стугнах» – це 3-4 дні на симуляторах»
– Ваш підрозділ зі «Стугною» захищав підступи до Києва. Що найбільше вразило чи здивувало тоді?
– «Стугністами» ми стали якось «випадково». Перші дні ми були стрілецьким взводом. Організувавши місцеве населення, побудували повноцінний ВОП на ввіреному перехресті. Потім нас зняли з позицій і вже в Житомирі оформили офіційно в склад одного з батальйонів 1 Окремої бригади спеціального призначення ім. Івана Богуна, як окремий гранатометний взвод СпП. Офіційно з 4 березня 2022 року J
Поки наші стрільці проходили навчання на «Стугнах», а це 3-4 дні на симуляторах, інші хлопці, незадіяні в навчанні, виконували спеціальні завдання. Наприклад: супроводжували фури із зброєю і амуніцією для киян. Числа 8 чи 10 березня ми отримали бойове розпорядження висунутись в район Калинівка-Скибин із «Стугнами» і «Корсарами». Це за Броварами по чернігівській трасі.
Там ми доєдналися до зведеного підрозділу нашої бригади. Офіцером цього зведеного підрозділу була Тетяна Чорновол. І на тому рубежі ми вже зупиняли ворожі танки. Весь наш зведений підрозділ був не більше 20-ти осіб. Поряд були ще воїни з 72-ї бригади. Наші розрахунки прикривали дамбу у Вишгороді, ділянку в Броварах і основна – це залізнично-шосейна розв’язка на в’їзді в с. Скибин.
– Коли воювали на Донеччині, відчували, що Росія не відступить, не зупиниться, поки не знищить все, що «стоїть на шляху»?
– Ми мало про те думали. Перші наші бої на Донеччині почалися 30 квітня 2022 року. До того наш батальйон пройшов всю Чернігівщину, вів бої на підступах блокованого Чернігова, приймав участь в його деблокаді. Ми пройшли всю область аж до кордону в с. Гремяч. Кілька наших розрахунків билися і на Сумщині. На Донбас наш взвод визвався добровольцями. Вели бої в с. Троїцьке, потім, коли ворог захопив Попасну з боями відходили і формували новий рубіж по вісі Воздвиженка-Покровське. Це підступи до Бахмута.
Потім була деблокада Лисичанська. Це я розповідаю до того, що розмірковувати що робитиме росія, просто не було часу. Ми тримали ворога, там де були. Тут і зараз. А мотивація у нас була така: поки ми тут впираємось, ми даємо час державі і народу на організацію оборони. І так думали тисячі добровольців, більшість з яких до цього зброї в руках не тримали. Це була наша головна місія. Ціною свого життя, виграти для України час. Чи скористалася цим Україна?..
«Чому ми тоді не тікали в СЗЧ? Умови були набагато гірші. Значить причина в тих, хто йде в СЗЧ»
– Мабуть, у певній мірі… Сьогодні доволі часто критикують військове керівництво різних рівнів, хоча це і шкодить. Чому виникає велика кількість таких конфліктів – через загальну втому, зменшення кількості досвідчених офіцерів, збереження певних бюрократичних процедур?
– Я не є військовим практичним стратегом, щоб оцінювати дії військово-політичного керівництва країни. «Результат битви, звісно, вирішує Бог, але й запаси питної води». Чудовий вислів, який приписують Саладину перед битвою за Єрусалим. Не лише ідея і палкий патріотизм є провісниками перемоги. Але й резерви зброї, МТЗ, особового складу, тощо. Важко сказати, якими резервами оперують великі командири.
Що стосується молодшого офіцерського складу, то я бачив молодих лейтенантів після військових кафедр. Які приймали взводи і не знали, що з цим усім робити. Але вони швидко вчилися. Або гинули. І молодих сержантів, чий запальний патріотизм використовували. Вони теж: або навчалися, або гинули. Разом із своїми відділеннями чи розрахунками. На сьогодні, я думаю, більше досвідчених командирів, ніж в перші місяці.
Суть конфліктів, про які запитуєте, це мабуть все в комплексі. Втома, брак ресурсів. Як командирам батальйонів, рот, взводів виконувати завдання? Коли просто немає ким і чим. Але й завдання потрібно виконувати. Ось вам і конфлікт.
– Нібито саме «недолугим керівництвом» експерти пояснюють велику кількість тих, хто йде у СЗЧ?
– Ні. Це просто пояснення своїх дій, в основі яких лежать зовсім інші причини. Я воював пліч-о-пліч з добровольцями (такими самим мобілізованим, які самі прийшли). Із зброї одні АК, одяг і взуття здебільшого «в чому прийшов», не оформлені, бо в умовах боїв це просто нереально зробити. Не нили! А думали: як зупинити і, при цьому, залишитись живими. Скільки їх безвісти зниклих, які так і не встигли оформитись? Багато за перші місяці. Чому ми тоді не тікали в СЗЧ? Умови були набагато гірші. Значить причина в тих, хто йде в СЗЧ.
– Як ветеран, який на сьогодні не є політиком, розкажіть про своє ставлення до нардепки Мар’яни Безуглої?
– Мені огидно розбиратися в цьому. Це чиїсь брудні ігри. І вони явно не на користь Перемоги України.
– Не можу не запитати про ставлення до дій ТЦК та СП. Чи не щодня у мережі з’являються нові відео з «бусіфікацією». Такий метод мобілізації сприяє до виконання обов’язків і чи не шкодить патріотизму у суспільстві?
– Я не стикався з таким. Моє середовище це мотивовані люди. Мої друзі не чекали, коли до них прийде ТЦК. Ми самі йшли в ТЦК. Але мене обурює, коли на військових кидаються люди, коли автівки військових розбивають камінням. Давайте перефразуємо Ваше запитання. Яке ставлення до тих легенів, які сховалися за спідниці своїх мамів і жінок та за спини моїх живих і загиблих побратимів? Огидне моє ставлення.
«Головне, це донести військовим і членам їх родин – ваше фізичне і ментальне здоров’я, це виключно ваша проблема»
– Від початку війни переважна більшість підрозділів існувала великою мірою за рахунок волонтерів і суспільства. Нині ситуація змінилась?
– Важко мені сказати. Думка буде доволі суб’єктивною. Дуже багато в чому допомагають волонтери. Це ми бачимо із відкритих джерел, чуємо відгуки воїнів. І питання не об’єктивне. Адже підрозділ не може існувати лише за рахунок волонтерів. Зброя, БК, харчі, броня, техніка, пальне, управління, розвідка, грошове забезпечення, тощо. Це точно не волонтери. А волонтери це те, що не передбачено статутами, або те, чого не вистачає. Це дуже важливо! Тому що, це тут і зараз. Наприклад: дрони FPV. Їх не передбачено в статутах, в РАО, не існує відповідних ВОС. (Можливо, щось вже змінилось і я помиляюсь.). Те саме автівки, наприклад. Не може батальйон офіційно отримати з РАО бригади дрони чи пікапи, бо в штатці вони не передбачені. Ось тут і потрібні волонтери та люди, які допомагають це закуповувати.
– Більшість ветеранів «приходить з війни» травмованими не лише фізично. Що потрібно покращити у системі психологічної підтримки як демобілізованих, так і діючих військовослужбовців?
– Я завжди казав, що все починається із «слова». Військовому, як майбутньому ветерану, а також його родині слід роз’яснювати. Вести просвітницьку роботу. Статистика і досвід показує, що ветеран стикається з більшістю описаних проблем. Шанс, що ці проблеми оминуть його чи родину, майже нульові.
Отже, головне, це донести військовим і членам їх родин – ваше фізичне і ментальне здоров’я, це виключно ваша проблема. Держава, муніципалітети, громадські об’єднання надають великі можливості для відновлення. А користуються цими послугами, на жаль, не всі. Ветерану або ліньки, або не розуміють наслідків, або «в мене все гаразд». На жаль, наслідки будуть відчутні і для суспільства загалом.
Фото надані Сергієм Чумаком
Підписуйтесь на сторінки NaПарижі official у соцмережах:
Facebook https://www.facebook.com/profile.php?id=61555871626583
Telegram https://t.me/naparisi
