Війна, яка точиться на українській землі з 2014 року, – це не лише війна танків і дронів. Вона тягнеться з екранів телевізорів, звучить у навушниках і лунає крізь соцмережі. Інформаційна агресія – невидимий фронт, де кожне слово може стати зброєю. Кремлівська пропаганда давно перестала бути виключно інструментом внутрішнього контролю. Вона перетворилася на глобальний механізм впливу, і що страшніше – серед її рупорів не бракує тих, хто ще вчора мешкав у Вінниці, ходив до українських шкіл, можливо, працював у місцевих редакціях. Тепер ці обличчя, які свого часу були частиною вітчизняного медіаполя, розпалюють ненависть до України з екранів кремлівських каналів і телеграм-стрічок. Їхні персоналії – не просто «антигерої» локального масштабу. Це маркери, на яких можна дослідити, як Росія використовує колишніх громадян України в якості живих інструментів у своїй війні за уми.
Історичний контекст
Повертаючись до витоків, варто пригадати: ще з початку 2000-х Росія цілеспрямовано будувала систему інформаційного впливу. Спочатку – через лояльні телеканали, згодом – через агресивне формування «альтернативної реальності». Зі створенням RT та Sputnik Москва почала готувати експортний варіант пропаганди.
Далі – більше. З’явилися “фабрики тролів”, які десятками тисяч ботів атакували український сегмент інтернету. Паралельно Росія запускала «м’які» культурні проєкти, що мали створити ілюзію «спільного слов’янського світу». Але ключовою ланкою цього механізму стали саме люди – україномовні, соціально адаптовані, з досвідом журналістської чи громадської діяльності. Їхній перехід на бік Кремля рідко виглядає як раптове прозріння. Швидше – це поступове втягування через мережу контактів, підміну понять, гроші, обіцянки стабільності чи реваншу. Telegram-канали, YouTube-шоу, а подекуди навіть наукові форуми – все це перетворилося на платформи, з яких мовлять “наші колишні”. І саме вони, мов тонка голка, впорскують отруту фейків туди, де ще залишилася довіра до знайомого обличчя або рідної вимови.
Персоналії
Олександр Роджерс виріс у Вінниці, тож його перехід на бік Кремля для багатьох став не просто несподіванкою, а справжнім шоком. До Майдану він мав репутацію блогера, який писав на економічні та політичні теми, часом із жорсткою, але не антиукраїнською позицією. Здавалося, його історія була типово вінницькою: здобув освіту, спробував себе у журналістиці, мав аудиторію. Але після 2014 року його риторика круто розвернулась.
Роджерс опинився спочатку у «ДНР», а потім перебрався в Підмосков’я, де став активно просувати проросійські тези. Його матеріали регулярно з’являються на «Политнавигаторі», ресурсі, відомому своїм антиукраїнським курсом. У статтях він часто змальовує Україну як failed state, де влада, начебто контрольована Заходом, несе загрозу для самих українців. Роджерс любить оперувати фейками, такими як «біолабораторії США» або «таємні бази НАТО під Полтавою». Його «експерти» – здебільшого російські політики або ж псевдополітологи, відомі своєю антизахідною позицією.
Юлія Тарапата свого часу писала у вінницьких медіа переважно про культуру та міське життя, тому її перехід до московської редакції «Вечерняя Москва» виглядає особливо дивним.
Тепер же її тексти – тонко замаскована спроба виправдати дії Росії. Ніяких гучних заяв чи агресивних випадів, але через історії простих людей вона формує думку, що РФ лише «відновлює справедливість». Така «soft power» має серйозну небезпеку – вона переконує не емоціями ненависті, а спокійними словами про мир і добробут.
Юлія Таратута – ще одна вінничанка, яка зараз веде програми на телеканалі «Дождь». Канал декларує ліберальні погляди, але Таратута, хоч і не агресивно, часто транслює тези про «загальну відповідальність» і «пошук компромісу», чим розмиває чітке розуміння агресора й жертви.
Її м’яка, інтелігентна манера виступу часто вводить в оману навіть українських ліберальних глядачів, адже прихована небезпека полягає саме в її удаваній нейтральності.
Тетяна Грабович – окрема історія, яка добре ілюструє, як Кремль знаходить собі агентів впливу навіть у сферах, далеких від журналістики. Зараз її знають як «бухгалтерку Кремля» через причетність до фінансування пропагандистських проєктів.
Вона відкрито підтримує війну, виступає на пропагандистських платформах і навіть видає книжки та пісні про велич Росії та Путіна.
Підсумок
Вивчаючи риторику цих людей, стає зрозуміло: головна їхня зброя – маніпуляції на темах історії, СРСР, спільного минулого. Вони апелюють до емоцій ностальгії за уявним братерством, створюючи ілюзію того, що Захід начебто намагається знищити «слов’янський світ». Їхня аудиторія – це люди, які або не визначились, або вже мають проросійські погляди. Саме через «своїх» Кремль намагається закріпити антиукраїнські настрої.
Україна реагує на подібні випадки публічно і юридично. Порушено низку справ, є включення до санкційних списків РНБО та НАЗК. Проте чи здатна держава ефективно протидіяти таким глибоко вкоріненим агентам впливу – питання лишається відкритим.
Що змушує цих людей обслуговувати режим агресора? Відповіді різні: гроші, бажання слави, особисті образи, прагнення помсти. Але чи можливо їх повернути? Чи потрібно це суспільству? Скоріш за все – ні. Небезпека від них занадто велика. Головне, що можемо ми – зрозуміти механізми їхньої роботи, щоб захиститись. Бо в інформаційній війні розуміння – це вже половина перемоги.
Підготував Олег Литвак
