Вінничанин Роман Шевчук у цивільному житті та «Немо» на війні…. Він пройшов пекло боїв поблизу Кліщіївки, дивом залишився живим, а «дорогою життя» називає усіяне тілами побратимів, мінами та снарядами поле. Як змінилося життя вінничанина, який працював на будівництві, а згодом став стрільцем-снайпером 22-ої ОМБр? Він відверто розповів про те, як готують бійців, завдяки кому тримається військо, а також своє ставлення до мобілізації.
Редакція NaПарижі і центр психології «Чумацький шлях» продовжує розповіді про наших воїнів у рамках проєкту «Звичайний ГЕРОЙ»
«Давати повістку на вулиці – це цілком адекватно. Але давати її потрібно теж адекватно. Без бійок»
– Романе, у вас достатньо цікава історія отримання повістки. Розкажіть, як її вручили?
– Ну, я пішов по хлібчик. Виходжу з магазину – стоять троє чоловіків. Не знаю, чи мені пощастило, чи ті випадки із «заламуванням рук від ТЦК» не настільки вже і поширені, але все було цивільно, так би мовити.
– Зараз іноді складається враження, що для українців працівник ТЦК більший ворог, ніж росіянин. Як ви ставитеся до процедури роздачі повісток на вулицях?
– Давати повістку на вулиці – це цілком адекватно. Але давати її потрібно теж адекватно. Без бійок. Потрібна взаємна повага. У нас дуже багато працівників ТЦК замінили, і зараз, у більшості, там працюють люди, які з тих чи інших причин не можуть виконувати бойові задачі, і які розуміють, що таке війна насправді. Але це клеймо «тилового щура» залишається, і починається хамське відношення до людини, яка багато чого бачила, має якісь поранення. Хоча всім потрібно десь працювати, щоб елементарно заробляти на життя. Цього розуміння цивільним не вистачає.
Також, звісно, є ті, хто «там» і близько не був. А тут вони розпускають руки.
– Строкову службу не проходили. Якими були ваші перші кроки у лавах ЗСУ?
– Буквально через тиждень після вручення повістки, я вже був на навчанні у Коблево. Спершу потрапив у 154 бригаду. Перші 10 днів ми взагалі нічого не робили. Ну як «нічого», на море ходили дивитися… А потім вже почалося БЗВП. Там теж було все дуже неоднозначно, тому що спочатку навчання проводили офіцери, які не мали ніякого стосунку до реальної війни, лише до тієї, що «на папірцях».
Давали якісь абсолютно непотрібні завдання, майже не було нормальних практичних тренувань. Усе виглядало приблизно так: тримайте сто патронів, ідіть стріляти. А більшість з нас до цього навіть автомата в руках ніколи не тримали. Це вже під кінець до нас прийшли бойові офіцери, які настільки нас вимуштрували, що, напевно, якби не ті прикладні знання, ми були б абсолютно не підготовлені.
– А що можете сказати про психологічну підготовку бійців?
– Про таку необхідність там, здається, ніхто навіть не здогадувався. БЗВП – це круто, але морально людей також треба підготовлювати.
«Напевно найстрашніше: змиритися зі своєю безпорадністю»
– Якими були ваші перші дні на війні?
– Коли ми вже заселилися у помешкання, до мене прийшло розуміння, наскільки це все морально тисне. Я просто місця собі не міг знайти, не розумів, що робити, що від мене потрібно. Потім вирішив, що потрібно якось відволікатися: дрова пішов колоти, щось там прибрати. Намагався втекти від нав’язливих думок, як тільки міг.
– Було страшно?
– Звісно. Не бояться лише дурні.
– А чого ви боялися? Померти?
– Та ні. Коли ти помер, тобі вже байдуже. Багато хлопців бояться отримати якусь серйозну інвалідність, втратити кінцівки. Ось це напевно найстрашніше: змиритися зі своєю безпорадністю. Тому що наша держава нормально до тебе ставиться тільки коли ти «придатний».
В нас звикли жартувати з кацапів. Це чудово. Але в них навіть «Калашів» зроблених до 2019 року ми не зустрічали. Снарядів, дронів, амуніції вдосталь. Насправді вдосталь. Хоча ми третій рік воюємо, досі не спроміглись налагодити власне виробництво минометів. Це ж не складно. Навіть дітей можна навчити їх клепати. Армія і досі тримається на волонтерах. Так, саме на волонтерах.
– Після того як ви отримали поранення була якась психологічна реабілітація?
– Так, одразу сказали якісь анкети заповнювати. Про результати цих «тестів» мені ніхто навіть не повідомив. А реально із психіатром я спілкувався лише раз. Мені прямо сподобалося! Розумієте, є речі, які ти нікому в цивільному житті не зможеш ніколи розповісти. А от лікарці я виговорився. Якби такі сеанси були регулярні, було б набагато простіше впоратися із психологічними наслідками війни.
«По-пластунськи, на трьох кінцівках, я повз, ховаючись від ворожих дронів, до позиції «дружніх», здається, близько десяти годин»
– Коли і за яких умов ви отримали поранення?
– Це було 21 січня 2024-го поблизу Кліщіївки на Донеччині. Вісім годин ранку. Нам наказали бути дуже уважними, бо ніби росіяни готують якийсь наступ на тій позиції. На той момент була дуже важка ситуація: багато авіації, а дронів така кількість, що я навіть подумати не міг, що їх може бути так багато в одному місці. Бліндаж був замалим для нас чотирьох, тому особливо відпочити було неможливо. Плюс потрібно було постійно контролювати те, що відбувається.
Ми по черзі вилазили з бліндажу, щоб перевірити ситуацію. Тоді мав виходити мій побратим, але його звечора поранили: мілкі уламки посікли ногу, йому було важко пересуватися. Я сказав, що можу замість тебе усе подивитися. І як тільки визирнув – бачу над нами дрон, заскочив назад до бліндажа, встиг лише пригнути голову – і вже чую, як летить скид. Там такі «каруселі» були, нічого не зрозуміло: ніби стояв, а тут вже лежу.
Одного хлопця я одразу собою закрив, він лише контузію отримав. Одному «посікло» уламками ногу і руку, а той, що вже був поранений – одразу «двісті». Побратим, що отримав контузію, мене одразу оглянув, і ми подумали, що уламки потрапили лише у стегно, тому що там було найбільше крові. Це вже потім з’ясувалося, що основне поранення було не в стегно, а дуже сильно зачепило ногу і кульшовий суглоб.
– Коли розпочалася евакуація?
– Ми пробули на позиції ще дванадцять годин. Тільки о восьмій вечора евакбригада зголосилася за нами виїхати, перед цим дві відмовилися. Над нами постійно літали дрони, працювали міномети, танки заходили. Літак авіабомби скидав. І коли вже настав час вибиратися, я виліз з бліндажа і зрозумів, що його майже засипало: раніше я там міг стояти в увесь зріст, а коли виходив – стояв на коліні, а спиною уже впирався у «стелю». Ми прийняли рішення, що той хлопець, у якого була лише контузія, буде виводити побратима із уламками в кінцівках, а я вже сам добиратимуся.
На поранену ногу стати було неможливо, тому я так по-пластунськи, на трьох кінцівках, почав повзти. Шлях цікавий був, нічого не сказати. Хлопці пішли вперед, а наді мною постійно літали дрони. Я то якимись гілками прикривався, то вдавав «двохсотого», щоб не скидали на мене нічого. Був момент, коли я накидаю на себе все, що попадається під руку, розумію, що у тому смітті чиїсь рештки. Так, і таке було…
За нашою позицією було мінне поле. Знайти потрібну «стежку» мені допоміг полеглий воїн. Коли ми заходили його тіло лежало там, тому коли виповзав, я орієнтувався по ньому. І дякував йому, що, по суті, собою рятує мені життя.
До евакуаційної бригади я добратися не зміг, тому дістався до позиції «дружніх», це була вже десь шоста ранку наступного дня, і мене звідти провели, куди потрібно.
– Що найстрашніше ви бачили за період, поки воювали?
– Тіла. Їх дуже багато. При чому в різному стані. Іноді бачиш лежить людина, підходиш ближче, а нутрощі всі навколо розкидані. Дуже часто без кінцівок… І що найстрашніше – вони всі вважаються без вісти зниклими. У нас така система дивна: доки немає тіла або ДНК – людину не визнають загиблою. От навіть той побратим, якого «задвосотило» зі мною в одному бліндажі, теж «без вісти зниклий». І це жахливо, тому що сім’ям, рідним дають якусь надію, вони сподіваються, що може він у полоні, наприклад. А ти знаєш, що його вже з нами немає.
– А що допомагало триматися весь цей час, щоб не зійти з розуму?
– Постійно про сім’ю думав. Але найбільше допомагала, напевно, віра у щось краще. Такий собі воєнний оптимізм: усе буде добре, повернуся, усіх побачу. Це дуже важливо насправді. Тому що зі мною були такі хлопці, що їх просто неможливо було терпіти…
– Панікери?
– Та не те що панікери, просто от він ходить і постійно: «усе погано, ми всі помремо, ми ніколи не переможемо». Це впливає не тільки на тих, хто поруч, а і на них самих. Ось цей, що постійно ходив і накручував себе, загинув під час першого виходу. Не знаю, чи так співпало, чи дійсно ось це налаштування настільки відіграє роль.
– Я дуже люблю на останок запитувати про щось хороше. Ви можете пригадати якісь моменти, що тримали «на плаву»?
– Так.. коли було відносно тихо, ми з хлопцями, з якими найбільше спілкувалися, сідали у якийсь куточок (щоб «головний» не бачив) і в карти грали. Це було кілька годин певного абстрагування від усіх жахіть. Просто сиділи, ніби з друзями десь на кухні, пили чай, розмовляли, в «Дурня» грали.
– Зараз багато кажуть про мотивацію. Як її досягти, на вашу думку?
– Потрібно усе змінювати. Мовляв, ніхто вже не хоче йти воювати, але ті, хто «там» із самого початку, вже стомилися, а їх немає ким заміняти. Та є ким заміняти! Скільки у нас є «тилових щурів», професійних військових, які просто тихенько сидять на пенсії, хоча держава десятиріччями їх вчила та годувала, а такі, як я, які навіть в армії не служили, воюють за їхні життя. Я вважаю, що професійні військові, які ніколи не були на війні, мають довести, що не дарма отримують пільги, в окопах, а не тилу. Це було б правильно.
І ухилянтами особисто я вважаю не тих цивільних, які ніколи з автомату не стріляли, а кадрових офіцерів, які мають звання, але не мають бажання доводити свій професіоналізм у ділі.
Спілкувалась Вероніка Поліщук
Підписуйтесь на сторінки NaПарижі official у соцмережах:
Facebook https://www.facebook.com/profile.php?id=61555871626583
Telegram https://t.me/naparisi
