Головний сержант танкового батальйону 41 ОМБр на позивний «Сьомий» на війні вже 7 років. Попри кілька поранень, він продовжує службу і застосовує свій унікальний бойовий досвід для наближення перемоги України. «Сьомий» за походженням – кримський татарин. Після того, як росія окупувала його рідний Крим, знищення російських загарбників стало для воїна справою честі. Своєю життєвою історією він поділився з журналістами «Накипіло» та 1 Центру інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ.
Він мріє підняти кримськотатарський прапор поруч з українським на звільненому півострові.
Про це повідомляє 41 окрема механізована бригада.
Танкові війська – найпотужніший ударний кулак Сухопутних військ ЗСУ, здатний проривати ворожі бойові порядки, змішувати з землею окупантів та їхні укріплення, відкриваючи шлях для бойової роботи інших українських підрозділів. Важка броня танків дає їм змогу виконувати завдання попри вогонь супротивника.
На відміну, наприклад, від ракетних військ та артилерії, танкісти не мають свого окремого командування: здебільшого вони працюють як танкові батальйони або роти у складі механізованих військових з’єднань. Однак їхнім неформальним інтелектуальним та кадровим центром є місто Харків: саме Військовий інститут танкових військ при Національному технічному університеті «ХПІ» є кузнею танкових кадрів.
В умовах російсько-української війни нашим танкістам потрібна не лише сміливість і рішучість. Вони постійно навчаються і вдосконалюють свої навички, щоб ефективніше знищувати ворога і бути на кілька кроків попереду.
«Сьомий», головний сержант танкового батальйону 41 ОМБр, має за плечима семирічний досвід війни і як ніхто інший знає всі нюанси бойової роботи танкових екіпажів, а також артилерії та піхоти.
Далі – його пряма мова.
«Танковий екіпаж – це передусім розум»
Мій позивний – «Сьомий». Свого часу в одному навчальному закладі, де я проходив підготовку, курсантів у групах було досить багато. Тож називали нас не по прізвищах, а по номерах. Моя цифра була «7». І я вирішив, що міняти її не буду.
Відтоді пройшло багато часу. Спершу я був мінометником, потім став танкістом. Але позивний «Сьомий» – залишається зі мною.
…За ті роки, які я провів у зоні бойових дій, роль танкових підрозділів невпинно змінюється. Завдання, які танк виконував в час АТО/ООС і зараз – це небо і земля.
Роль танку на фронті змінили дрони. Спершу – з’явилися «Мавіки», «Аутели» (модельні ряди цивільних БпЛА – ред.), потім над полем бою піднялися FPV. Пам’ятаю той бій в Часовому Яру на Донеччині, коли один з наших танків отримав 11 влучань російських FPV-дронів, але далі продовжив виконувати бойове завдання.
Тобто, якщо сьогодні танк з’являється на полі бою, він одразу стає «жирною» ціллю для ворога. І його застосування для роботи прямим наведенням по ворожих позиціях – можливе тільки в деяких обставинах: під час відбиття штурму чи контратаки. Танк має залітати в бій зухвало, зненацька, щоб ворог не встиг зрозуміти що й до чого. Тільки ретельно спланована операція, різка і швидка, може мати успіх і дати шанс екіпажу, ну і самому танку, вижити на полі бою.
Україна сьогодні веде оборонні бої проти значно чисельнішої ворожої армії. Але танків ми втрачаємо значно менше, ніж російська сторона. Це – саме завдяки професійності танкових екіпажів і адекватному плануванню командирів щодо використання нашого бронекулака.
Загалом механізовані війська намагаються максимально берегти танкові екіпажі. І йдеться не тільки про турботу про життя бійців. Щоб навчити ефективний екіпаж танка, потрібно півроку мінімум. Кілька етапів підготовки, потім бойове злагодження. А далі – виконання завдань на полі бою і постійне самовдосконалення.
Я завжди повторюю своїм бійцям: танковий екіпаж – це передусім розум. Українські танкісти повинні бути швидшими, хитрішими та сильнішими, ніж супротивник. Це основа їхнього виживання та виконання бойових завдань.
Дрони – це технологія, яка змінює правила танкового бою. І під час роботи танку зі стаціонарних, замаскованих позицій, і у випадку стрільби прямим наведенням під час контратаки, наші безпілотники допомагають танкістам у пошуку цілі та в коригуванні вогню, а також розвідують шляхи для руху наших машин. Танкісти мають «очі в небі», якщо оператор БпЛА – на прямому зв’язку з екіпажем танка.
Але є й інша сторона медалі. Швидкість виявлення танка на полі бою збільшується, якщо противник переважає у кількості та в якості БпЛА на конкретній ділянці фронту.
Раніше ми могли просто виїхати в ранковий туман і ніхто не міг нас побачити. Хіба що почути ревіння двигунів. І орієнтування супротивника, для наведення артилерії по наших танках займало більше часу.
Доки росіяни передадуть координати на командний пункт, доки опрацюють інформацію й почнуть робити перші постріли, наш танк вже виконав завдання і відкотився. Зараз обидві сторони постійно мають «очі» в небі. Працювати стало значно складніше. Тому наші хлопці роблять на полі бою неймовірні речі…
«Закриті позиції» та «Кропива»: як танки виконують роль артилерії
Українських танкістів системно готують вести вогонь з «закритих позицій», коли ворожа ціль – за декілька кілометрів, за межею прямої видимості. І, відповідно окупантам значно важче виявити український танк, який «рівняє» їхні позиції.
Я пам’ятаю той час, коли в підрозділах почала масово з’являтися програма «Кропива» (система управління боєм української розробки, яка встановлюється на планшет або смартфон – ред.). Завдяки ній не тільки танкісти, а й артилеристи дуже швидко адаптувалися до нових умов, і якість виконання поставлених їм завдань вийшла на інший рівень.
Уявіть: раніше всі математичні обчислення щодо ведення вогню робилися у блокноті. Записували ручкою цифри (відстань до цілі, кут до неї тощо) і обчислювали в блокноті кут підйому і повороту ствола відносно орієнтиру – точки наведення. А ще ж треба додати в розрахунки метеодані! Зараз усе це робить програма. Швидкість обрахунку, а отже і реагування на ситуацію, виросла в рази.
Використання танків в якості артилерії, з «закритих позицій», з застосуванням «Кропиви» або аналогічного програмного забезпечення, нині дає найкращий результат. У такому разі танк – точніший і влучніший, ніж коли б’є прямим наведенням. А ще танковий снаряд має високу швидкість. Коли противник чує «вихід» танка (з закритої позиції) і потім «прихід» снаряда, то в цьому проміжку він має дуже мало часу на реагування. Не встигає заскочити в укриття і зазнає більших втрат. З більш близької відстані – «вихід» і «прихід» ворог чує майже одночасно: танковий снаряд має надзвукову швидкість.
Перший контракт: «Я виніс для себе найголовніше – воїну треба постійно навчатися»
…Мій шлях у Збройних силах України почався в січні 2018 року: тоді я підписав свій перший контракт. Пішов служити добровольцем, у 56-ту окрему Маріупольську мотопіхотну бригаду. Починав звичайним солдатом. Розподілили мене до 21-го мотопіхотного батальйону, а саме до мінометної батареї. Тож мій перший військовий фах – мінометник. Далі був період підготовки, злагодження, а потім і бойова робота у нашому секторі Операції об’єднаних сил (ООС).
Пам’ятаю, як ми облаштовували наші позиції, здобували перший бойовий досвід. Поруч із нами, новачками, завжди були більш досвідчені солдати й офіцери, вони підтримували нас і давали всі потрібні настанови.
З того часу я виніс для себе найголовніше: воїну треба постійно навчатися. Чим більше знаєш, тим більше є шансів і в тебе, і в твоїх побратимів вижити на полі бою. Бо ти ніколи не знаєш, де будеш завтра, у складі якого підрозділу, яке озброєння у вас там буде, і що тобі доведеться там робити.
Ти, як воїн, завжди маєш бути взаємозамінним, щоб вижити за будь-яких обставин і мати змогу допомогти своїм побратимам.
…Повномасштабну війну ми зустріли у Пісках, під Донецьком. На той час я, після відповідної підготовки, вже деякий час служив у підрозділі розвідки. Утримували позиції під натиском ворога, відбивали втрачене. Потім довелося повоювати на Запорізькому напрямку. Згодом наш підрозділ повернувся у знайомі місця, на Донеччину.
«Бойова робота – це фізичні навантаження. Завдяки ним моя поранена нога сама, дивовижним чином, вилікувалася»
Там, у Пісках, я отримав своє перше поранення. Середньої тяжкості, але досить неприємне. Осколки залетіли під око, застрягли в шиї, пробили праву легеню і лопатку, праву ногу…
Евакуація, лікарні, відновлення – і я знову повертаюся в стрій. Лікарі тоді казали мені, що я можу звільнитися зі служби за станом здоров’я. Але я не міг собі це дозволити: не хотів, щоб мій шлях у війську закінчився отак. На мене чекали побратими, з якими ми кілька років служили разом.
Я підганяв події: чим скоріше повернуся, тим краще! Коли я прибув до підрозділу, моя права нога ще повністю не функціонувала. Але у зв’язку з тим, що бойова робота – це фізичні навантаження, моя поранена нога сама, дивовижним чином, вилікувалася.
Спершу було складно: йдеш, і раптом нога мимоволі згинається і ти сідаєш на землю. Але під час одного з бойових завдань ми потрапляємо під мінометний обстріл. Я біжу на адреналіні й відчуваю силу в ногах, як раніше: все працює, нічого не болить!
Ми тоді працювали під Вугледаром. Потім нас перекинули на Бахмутський напрям, і там я отримав друге поранення, коли по нас із побратимами відпрацювали танки і ПТУРи (протитанкові керовані ракети – ред.)
Будівля, в якій я був, просто склалася: плита другого поверху впала на нас. Отримав контузію, забій хребта і перелом лівої ноги. Досить складний перелом з роздробленням ступні, загоювався він довго. Я тривалий час кульгав, витратив багато часу на реабілітацію, але нога і досі нормально не функціонує. Контузії – це неприємність, але, як на мене, їх було легше пережити.
«Розвиток – це найголовніше для військовослужбовця. І він має бути всебічним»
Коли відновлювався, почув від знайомого, що формується нова бригада – 41 ОМБр. І там шукають людей з бойовим досвідом, які зможуть передавати його іншим. Я подумав: супер, це буде щось нове!
У менє є така особливість характеру: на одному місці мені через деякий час стає нудно. Здається, ти вже знаєш все про свій тип озброєння і як він працює. І вже треба змінювати місце служби і рід занять.
Мені потрібен розвиток. Якщо його не буде – почнеться занепад. Я взагалі вважаю, що розвиток – це найголовніше для військовослужбовця. І він має бути всебічним. Це і робота з озброєнням, і військова література і художня. Це розвиток як фізичний, так і духовний. Власне, з такими думками я потрапив у 41-шу окрему механізовану бригаду до її новосформованого танкового батальйону. Танки – це те, що мене дуже зацікавило.
Раніше, з 2018 року, я воював пліч-пліч з такими ж, як я сам, добровольцями. Пізніше, з 2022-го, мав досвід служби і з мобілізованими. А в новій бригаді мобілізовані – більшість. Суто з людської точки зору мені було цікаво, як я зможу з ними працювати, про що вони думають і як адаптуються у війську. Зрештою виявилося, що всі мої побратими – заряджені працювати на перемогу. Їм все було цікаво, так само, як і мені. Наші перші бойові завдання лише підтвердили це.
«Раніше я знав лише те, як танк працює по мені. А зараз я знаю, як він працює по ворогу!»
Що мені найбільше допомогло в адаптації на новому місці служби? Досвід командирів. Командування нашого батальйону – танкісти з бойовим досвідом та профільною освітою. Основу своїх фахових знань я отримав саме від них. Це люди, які пройшли танкові бої на найгарячіших напрямках. Але головне – що вони були щиро готові ділитися своїми знаннями. Передавали свій досвід та теоретичну інформацію, радили профільну літературу, пояснювали як все працює.
Невдовзі я почав розуміти особливості нашої тактики, основні складнощі під час виконання завдань і як їм можна давати раду. Грубо кажучи, раніше я знав лише те, як танк працює по мені. А зараз я знаю, як він працює по ворогу! Що відбувається з позиціями або скупченням противника, коли туди прилітає наш танковий снаряд.
Наш батальйон швидко адаптувався до бойових умов. Хлопці хвилювалися, чи все в них вийде. Але свій страх вони побороли.
Зараз пріоритет нашого батальйону – це розум, навчання, вдосконалення навичок. Наш сержантський склад прекрасно це розуміє: я прищепив їм ці принципи, як їх колись давно прищепили мені.
Сама природа поля бою в тому, що воно завжди змінюється. І тому ми повинні адаптуватися.
Ворог вчиться, ми вчимося швидше за нього. Це і є суть війни.
«Мотивація в кожного своя. Моя – повернути до Криму наші прапори»
Якою є мотивація моїх хлопців? Це жага до перемоги й віра в свою країну. Кожен з них знає, що він захищає. Але всі люди трохи різні, й мотивація для кожного – своя. У кожного є діти чи внуки, дружина, мама, тато… Кожен боєць згадує про свою домівку, мріє про майбутнє.
І є те, що нас об’єднує: жага до перемоги і любов до своєї країни.
Я – українець, і я – кримський татарин. Я захищаю український державний прапор. І я захищаю прапор кримськотатарського народу. Ці два прапори означають для мене свободу, віру в нове майбутнє, нашу честь і гідність. За час служби я зустрічав чимало кримських татар серед моїх побратимів. Вони служать у різних підрозділах Сил оборони. Дехто відновлюється після поранень. Дехто – назавжди залишився у нашій пам’яті. Всі вони виїжджали з Криму для того, щоб боротися за Україну. Всі вони були і є патріотами своєї країни.
Я розумію, що рано чи пізно я повернуся додому в свій вільний Крим. І моя найбільша мрія – повернути до Криму наші прапори. Щоб над моєю рідною землею майоріли ці два стяги.
