Усю свою молодість Дмитро Сівак провів у Вінниці, потім був вимушений їздити країною через роботу. Повномасштабне вторгнення чоловіка застало в Одесі, де він проживав разом із сім’єю. Перші вибухи він почув під ранок 24 лютого, а за декілька днів, хоча і є батьком трьох неповнолітніх дітей, став добровольцем з позивним «Сова».
Редакція NaПарижі і центр психології «Чумацький шлях» продовжують розповіді про наших воїнів у рамках проєкту «Звичайний ГЕРОЙ».
У нашій розмові ми торкнулися багатьох важливих тем: і філософських, за словами самого героя інтерв’ю, і трохи політичних.
«У перші дні нікого не готували. Треба було зупинити навалу у Миколаєва, щоб не дійшли до Одеси»
– Як для вас розпочалася ця війна?
– Передчуття з‘явилися, коли був уведений надзвичайний стан. Ми жили десь за п’ять кілометрів до Шкільного аеродрому. 24-го зранку по ньому вдарили, ну і я зрозумів, що вже, напевно, точно війна. Я ще хвилин п’ятнадцять почекав, вибухів не було, і пішов собі далі спати.
– Ви сказали, що передчуття були, але раціонально ви розуміли, що війна цілком може бути?
– Скажімо так, є речі свідомі, а є підсвідомі. У мене почали з’являтися трохи дивні звички… Добре, що дружина на них нормально реагувала. От наприклад, десь з нового року, я почав лягати спати повністю одягненим: от в чому по дому ходив, у тому і спав. Таких дрібниць було достатньо, так би мовити. Але забігаючи на перед, коли я вже служив, до нового способу життя було простіше призвичаїтись. На кавовій гущі, чи буде війна, чи ні, гадати сенсу не бачив.
– Була тривожна валізка?
– Це вже до 24 лютого потрібно повернутися. З другим прильотом по аеродрому прокинулась старша донька, сказала, що їй страшно, я поклав її у наше з дружиною ліжко, сказав, поки спи. Через якийсь час почав будити дружину, пояснив, що сталося, вона хвилин десять «поістерила», і після цього ми зібралися, почали пакувати речі. А вже наступного дня я вирішив пройтися до найближчого ТЦК. Дружина ще була в надії на те, що мене не візьмуть, тому що на вихованні троє неповнолітніх дітей, але я її одразу попередив, мовляв, у тебе є доба, щоб звикнути з моїм рішенням.
– А з чим було це рішення пов‘язане?
– Розуміння ситуації. Це вже були не жарти. Як захистити родину, якщо вони ввійдуть у місто? Більшість у перші дні йшли саме заради безпеки своїх рідних і близьких.
– Наскільки багато на той момент було людей у військкоматах?
– Нас після ТЦК відвезли на розподільник. За три доби через нього пройшло сім тисяч осіб. Ніхто навіть не уявляв, що буде такий ажіотаж.
– Розкажіть про свій подальший шлях. Дехто з військових запевняє, що проходив належне навчання, дехто казав, що з ТЦК «одразу на Харків поїхав», до прикладу. Як це було саме у вас?
– У мене шлях експресом відбувся [сміється]. Оперативна ситуація на південному напрямку була дуже напружена. Ми заїхали на місце призначення, комбат повідомив, що потрібно 20 добровольців для виїзду на оперативну ділянку. Визвалося тридцять. Тоді очікувався танковий прорив на півдні Миколаївської області, і ми 5 березня поїхали туди.
– Скільки ви там пробули?
– У Миколаївській області – два тижні. Чотири дні ми готувалися, будували укріплення і чекали, чи вони будуть переходити певну ділянку, чи ні. Потім з півдня перекинули до Харківщини.
«Я був свідком славнозвісного мему «Як роми град вкрали». Дійсно свиснули заряджений град і передали Нацгвардії»
– Було страшно?
– Війна є війна. Тут або ти, або тебе. Боятися, що «тебе», то нащо взагалі йти до війська у такому разі? Я вважаю, що мені пощастило із командою, у нас була дуже злагоджена група. У перший час настрій був такий, що з голими руками були готові йти.
– А що, на вашу думку, тоді керувало такими людьми? Злість?
– Я б не сказав, що це злість. Радше якийсь тваринний інстинкт: захистити своє.
– Що найстрашніше ви бачили у цій війні?
– Коли ти заходиш на деокуповані території і бачиш наслідки перебування там росіян. Це не люди.
– Зустрічали «ждунів» на територіях, що були під окупацією?
– Ну, знаєте, коли ти бачиш, що йде мінометний обстріл, а один чувачок стоїть на центральній дорозі і по телефону розмовляє, висновки напрошуються самостійно. Я повідомив про це офіцеру нашої розвідки, через кілька днів бачу: вже гатять, куди заманеться. Питаю, у них що, приціл збився? Каже: «ти був правий»…
– Що керує такими людьми?
– А мені до того яке діло? Може він звідти приїхав, і вирішив притягнути свою країну сюди. Але тоді виникає питання: чого не зібрати речі і поїхати, куди твоїй душі заманеться?
– Тоді, 2022-го вражав супротив більшості людей…
– Так. Я був свідком славнозвісного мему «Як роми град вкрали». Дійсно свиснули заряджений град і передали Нацгвардії.
«Після звільнення відчуття того, що тобою скористалися і викинули, як туалетний папір, дуже довго не відступає»
– Коли і за яких умов звільнилися?
– Я отримав поранення, лікувався у госпіталі. Доки був у лікарні, до мене приходило розуміння того, що моя боєздатність уже не на такому рівні, як спочатку. Паралельно, за рекомендацією лікаря, працював із психологом. На сеансах мої думки методично почали спрямовувати у бік того, що, можливо, від мене буде більше користі у тилу із сім’єю, ніж на війні, враховуючи обставини, які склалися.
Дружина в чужій країні одна з трьома дітьми, я зробив максимум, який від мене вимагався: у складі бригади зупинив ту навалу, яка наступала. Фронт стабілізувався, і, можливо, дійсно, мені варто приділити час родині, яка і без того пережила стільки стресу.
– Ви зазначали, що працювали із психологом, можете детальніше розповісти, як проходило психологічне відновлення?
– Думаю, варто почати зі ставлення головної лікарки до мене. Я тоді був у цивільній лікарні в Кіровоградській області. Під час виписки вона мені на два роки вперед розписала, що потрібно робити, чого уникати після мого поранення. І тоді ж дала пораду, знайти собі психолога.
І я через знайомого знайшов капелана, який займається психологічною підтримкою. Він мені тоді дуже допоміг. Тому що після звільнення відчуття того, що тобою скористалися і викинули, як туалетний папір, дуже довго не відступає. У мене воно і досі присутнє.
– А з чим пов’язане це відчуття на вашу думку?
– Ситуація: ми заходимо у деокуповане село, вибігає людина, каже: «Хлопці, може вам розміститися десь потрібно? У мене є стара хата, там правда ліжок немає…» .А ми заходимо, там вікна, дах над головою не тече, та ми як в раю! Не встигли ми розпакувати речі, там вже жіночки біжать із борщем, якимись млинцями. То приємно. Ти відчуваєш, що тебе цінують. Люди в тилу розуміють, що війна, але їм це все одно, як в кіно.
– Але чи можна звинувачувати людей у тилу?
– Ні в якому разі. Це просто різні досвіди і різне сприйняття кожної людини. Вона розуміє, але, слава богу, це не пережила. Головне – це людське ставлення.
Я дійшов до висновку, що люди, у яких хтось служить, зі шкіри вистрибнуть, щоб тобі допомогти. А тим, хто із цим не зіштовхнувся – байдуже. Я не можу їх засуджувати. Де написано, що вони повинні мені допомагати?..
У мене був досвід групової реабілітації військових. Дружина прийшла, поставила перед фактом, що, мовляв, я тебе записала на тижневу терапію, «Бакота терапія». Це поруч із Кам’янець-Подільським». Там, звісно, були психологи, але, по суті, вони нам потрібні не були. Розумієте, є речі, про які ти не можеш розповісти цивільним, про які їм просто не потрібно знати. А тут – 20 хлопців: звільнених, на реабілітації, діючі військові у відпустці, із якими можна обговорити буквально все. І посміятися, і поплакати, чаю попити, поділитися чимось, що давно сидить усередині, і ніхто цього з тобою не розділить, окрім людей, котрі мають плюс-мінус такий самий досвід.
«Якщо взяти людину із ТЦК і кинути одразу на «нуль», він там довго не протягне»
– Через «ажіотаж» у соцмережах з приводу неналежної роботи працівників ТЦК люди починають казати, що втратили будь-яку мотивацію йти у ЗСУ. Яким є ваше ставлення до питання мотивації цивільних?
– Я думаю, це має бути особисте усвідомлення кожної людини. До цього потрібно доходити самостійно. Якщо взяти людину із ТЦК і кинути одразу на «нуль», він там довго не протягне. Елементарно, морально не витримає. Усе повинно відбуватися поступово: пройти курс підготовки, побувати в другій лінії, потім – у першій. Спілкування із більш досвідченими людьми, розуміння того, що небезпека поруч, що потрібно до неї бути готовим.
Тут така подвійна проблема: людину спочатку кидають із холодного в гаряче (із цивільного життя одразу у бій), а після звільнення – із гарячого в холодне. Я теж із цим зіштовхнувся, наприклад, важко знайти роботу. Стоїш ти у центрі зайнятості, є хороша вакансія, але потягнути її не можеш, чи фізично, чи психологічно. Питання призову – це лише вибір кожної окремої людини.
– Як щодо демобілізації? Що безпосередньо військові думають з цього приводу?
– У мене є друзі, які продовжують воювати навіть із купою поранень, а про контузії я взагалі мовчу… Заміни його молодим, фізично здоровим хлопцем – тут навіть користі буде більше. Та зробіть ви рік через рік! Людина іде в ЗСУ і знає, що вона рік відслужить, рік буде відновлюватися, час пройшов – знову на службу. Тут навіть рік за такої інтенсивності боїв – багато.
– Перейдемо від, так би мовити, філософських питань до більш прагматичних. Командування Збройних сил. Як військові відреагували на зміну Головнокомандувача Збройних сил України?
– Солдат в окопі не може володіти всією ситуацією на фронті. Я служив при Залужному. Тоді у нас були найменші показники по втратам, але це залежало від наших комбатів, комбригів, а не від Залужного.
Командування змінилося ж не тільки на верхівці, майже на всіх ланках відбулася заміна кадрів. Хтось віддає накази, після яких «лягає» пів роти, хтось дорожить особовим складом і працює на результат. Риба завжди гниє з голови, от що я можу сказати.
Спілкувалась Вероніка Поліщук
Підписуйтесь на сторінки NaПарижі official у соцмережах:
Facebook https://www.facebook.com/profile.php?id=61555871626583
Telegram https://t.me/naparisi
