Життєрадісний чоловік із великим серцем та щирою усмішкою. Це Володимир Колєсніков, боєць 60 ОМБр 96 батальйону 2 роти із позивним «Шмель». Ми мали нагоду поспілкуватися з військовим у дощовий день, проте ані пронизливий вітер в альтанці на території лікарні, ані замерзлі пальці рук, які не рятувала навіть кава, не завадили цьому теплому діалогу. Про швидке прийняття рішень, братерство на війні та майбутнє Російської імперії у нашій розмові.
Редакція NaПарижі і центр психології «Чумацький шлях» продовжує розповіді про наших воїнів у рамках проєкту «Звичайний ГЕРОЙ»
– Володимире, звідки ви родом?
– Моє рідне місто – Умань Черкаської області.
– Коли ви вступили у Збройні сили?
– 25 січня 2023 року. Коли був у військкоматі, на мене такими квадратними очима подивилися, сказали, що зараз майже ніхто «самостійно» не приходить.
– Якими були перші дні?
– А одразу на «нуль» відправили. Я навіть не знав, як автомат розбирається. Одразу кинули на Куп’янський напрямок, але там ще скучно було [сміється]. Це вже потім, у жовтні, я перевівся у 60-ту бригаду, і тоді почалося…
– Що найбільше закарбувалося у пам’яті за цей весь час?
– Той вихід буду пам’ятати, скільки житиму. Село Терни. Нас на позиції було 15 чоловік, змогли протрималися дві доби. Дванадцять «двохсотих». Стрілецькі бої велися на відстані 10-ти метрів. Головним тоді був лейтенант Мирон. Обстріл, бачу – він упав, але крові не було, думав, мабуть контузило. Я свічу ліхтариком, гукаю: «Мирон! Мирон!», потім дивлюся, а в нього очі відриті, і сльози течуть.
Це була важка втрата. Багато хто каже, що не можна на війні з кимось товаришувати. Але як без цього? Так з розуму можна зійти…
– Як і де ви отримали поранення?
– Ми були на Лиманському напрямку. Я повинен був змінити нашого пораненого на позиції. Одинадцята вечора, темно, і якось так спокійно, що аж дивно. І тут раптово мінометний обстріл. Поранило точнісінько в руку. Повезло. Якби біля ніг розірвалося – вже пиріжки з’їли б.
– Страх на війні. Який він?
– Страшно завжди. Не боїться тільки мертвий і п***р [росіянин]. Як то кажуть, в голові «Отче наш», а в руках автомат.
– А чого боялися?
– Померти.
– Що допомагало триматися?
– Я не хочу, щоб у мене вдома були «Маріуполь» чи «Буча».
Ми вирішили попити кави, щоб трохи відволіктися та поговорити про щось «буденне», але Володимир згадав про ще один випадок:
«Ми стояли із побратимом на позиції, «Фотограф» щось задрімав, прокидається, і каже: «Мені Мирон дзвонив». Я то не дуже у ці всі забобони вірю, але сказав, типу, старий, зайвий раз голову не підставляй. Тоді все обійшлося. А через кілька днів нашу позицію взяли штурмом – через 4 дні знайшли тіло «Фотографа». Тепер хочеш вір, хочеш не вір», – згадує воїн.
– Як ви ставитеся до поняття «подвиг»? І що у вашому розумінні значить «героїчний вчинок»?
– На своєму досвіді можу розказати. Коли Мирона «задвохсотило», я взяв командування на себе. Ми тоді відбили близько 30-ти штурмів. Це було спонтанне рішення, але просто вибору не залишалося, позицію ж не покинеш. Мене після цього одного з бригади подали на Державну нагороду. От вам і непередбачуваність.
– Що ви ніколи не забудете?
– Сльози Мирона…
– У військових дуже багато своїх «внутрішніх» приколів. Розкажіть наостанок, що саме допомагало не зійти з розуму у тій постійно гнітючій атмосфері?
– Так дивно, що з війни можуть бути якісь теплі спогади. На Куп’янському напрямку в нас гітарист один був, ходив трохи по бліндажах. Собачок тушонками годували, зі щурами намагалися потоваришувати. Ніби нічого надзвичайного, але такі моменти на вагу золота, насправді…
Ще хочу сказати про інше. 21 століття, а ми воюємо як [не дуже розумні люди]. Є можливість досліджувати небо, океани, боротися з раком, а ми вбиваємо одне одного. Діти помирають, міста нищаться. Усі імперії рано чи пізно розпадаються. І цієї не стане. Тільки яким рахунком….
Спілкувалась Вероніка Поліщук
Підписуйтесь на сторінки NaПарижі official у соцмережах:
Facebook https://www.facebook.com/profile.php?id=61555871626583
Telegram https://t.me/naparisi
