Уродженець Вінниці Валерій Молдован, солдат запасної роти 144 бригади, зізнається, що всі навколо відчували неминучість «великої війни» до її початку. Вона застала його у Гущинцях. Коли ворог сунув до столиці та Миколаєва, чоловіка нарешті «взяли до війська». Він обороняв Південь і Донбас. Нині за станом здоров’я повернувся до сім’ї в Агрономічне. Ветеран не в захваті від влади, але переконаний, що попри це кожний матиме мотивацію захищати рідну домівку, місто чи село, адже якщо окупанта не зупинити там, він прийде на Вінниччину, адже такою була та є сутність імперських амбіцій росіян.
Валерій Михайлович до 2022 року був далекий до військової справи, а навчання проходив на бойовому спостережному посту. Не було тоді часу інакше навчатися…
Редакція NaПарижі і центр психології «Чумацький шлях» продовжують розповіді про наших воїнів у рамках проєкту «Звичайний ГЕРОЙ».
«З кожної праски всі казали, що буде війна»
– Пане Валерію, заздалегідь відчували, що війна неминуча? Згадайте, як ви опинилися у лавах ЗСУ?
– Так, з кожної праски всі казали, що буде війна. У січні 22-го я прийшов у військову частину, кажу, хочу в армію. Першого разу мені відмовили через вік (я 1972-го року народження). А от з другого разу пощастило, можна сказати.
Поки я був у частині, то по розмовах зрозумів, що більшість військових вважають, що війна буде, єдине – не зрозуміло, коли. 22 лютого 2022 року я пройшов останню комісію, і мав поїхати у Вінницю, щоб забрати довідку про несудимість. Але вирішив, що поїду завтра.
«Завтра» у мене не вийшло, думаю: поїду в четвер, 24-го. Ну, а зранку прокинувся від вибухів і вже поїхав у військкомат. Людей було тьма: молоді, старі, криві, сліпі… І вже звідти із повісткою поїхав у військову частину. Там сказали, що вже немає місць, немає де ночувати, мовляв, приходь завтра. Ну, а п’ятого березня я вже був на спостережному пункті у Миколаївській області.
– Проходили якісь навчання?
– Ні, на це часу не було. Одразу завезли на позиції. Я не мав бойового досвіду, строкову службу не проходив, але мені пощастило з командирами, із хлопцями, які воювали. Вони підказували і, головне, – розуміли, кому які завдання потрібно давати, щоб людина могла їх виконати.
«Я не зустрічався із безглуздими наказами командирів. Коли був наступ, усе було спланована так, щоб зберегти якомога більше людських життів»
– Які події найбільш гостро запам’ятались з перших діб на війні?
– Дуже хотілося роздягнутися [сміється]. У мене був командир, Рома, я кажу йому: «можна роздягтися?». Дав добро, я зняв форму, заліз у спальник, трохи поспали. Прокидаємося вночі, вибухи, темно, світло ніхто не вмикає, і Рома такий: «Ви роздяглися? Тепер одягайтеся».
Ну, ще випадок пригадується: це ще березень був, наші почали витісняти противника, і мене вже перевели на спостережний пункт іншого берегу Бугу. Стою, і розумію, що тут, буквально кілька днів тому, я бачив ворожу техніку, а зараз вже ми ці позиції займаємо.
«Вже під кінець 2023-го, технології дуже сильно просунулися вперед»
– Було страшно тоді, на пункті спостереження, коли ви роздягтися хотіли?
– Ні, тоді не було страшно.
– А коли було?
– Після першого обстрілу. Страшно бачити побратимів, які загинули. Навіть не страшно… От я не знаю, як це відчуття описати… Дивно дуже. Злість накриває, боляче. А от що по-справжньому страшно – коли діти на похоронах плачуть.
– Розкажіть про ваш військовий шлях, куди потрапили після Миколаєва?
– На Миколаївщині я пробув аж до наступу. Перед самим наступом поїхав додому на реабілітацію у шпиталь. І от я запам’ятав дату, коли саме поїхав, тому що тоді вперше вдарили по Кримському мосту, 8 жовтня 2022-го. А я тоді думав: мені що до того Кримського мосту, якось байдуже, от якби я почув, що село Станіслав (село на правобережжі Херсонщини) звільнили, то більше б радів.
– Після реабілітації на південь не повернулися?
– Я майже рік пробув у ППД, і в кінці минулого року я поїхав у Донецьку область, там пробув сім тижнів. Відколи мене не було у зоні активних бойових дій, характер війни дуже змінився. От щоб ви розуміли, на початку на спостережних пунктах були люди, сиділи, хто де, мерзли, на бетоні спали. Наприклад, залазиш на маяк, і там живеш, можна сказати: вітер, не вітер, маєш бути там. А от вже під кінець 2023-го, технології дуже сильно просунулися вперед. Поле бою видно практично цілодобово.
– Війна дронів?
– Скоріше розвідка дронів. Просто ставки дуже великі: людські життя. У нас один військовий казав: «Та бог із цими зв’язківцями, завтра нового пришлють». То краще щоб дрони присилали, і вони були розхідним матеріалом, а не люди.
«На початку війни мені не було страшно, тому що елементарна статистика показувала, що цивільних гине більше ніж військових»
– Зараз мережею ширяться славнозвісні відео із роботою працівників ТЦК, із роздачею повісток. Яка ваша думка щодо цього?
– Ну, я такого на власні очі не бачив. Звісно, буває, що перегинають палицю, але для мене ці поодинокі випадки – не показник. Я вважаю, що куди краще – мотивувати людей.
– А яка це має бути мотивація?
– Все одно прийдуть. Ось так. От чого люди з Вінниці чи Львова пішли на схід? Щоб росіяни сюди не добралися.
– Тоді чому зараз цивільні кажуть, що не хочуть іти у військо? Мовляв, немає за кого воювати.
– Війну роблять не такі профани, як я. Війну роблять професіонали. Я зустрічав багато людей, для яких, наприклад, фінансова мотивація, взагалі не стояла в пріоритеті, але вони чомусь ухвалили рішення йти до війська. Як хочете це називайте: ненависть, патріотизм.
«Уявіть ситуацію, якби їхній план, що був на початку, спрацював. Та сама армія зараз пішла б далі, на інші країни»
– От ви заговорили про патріотизм. Багато можна почути слів, що люди зневірилися у владі, її діях. Що робити із ними?
– Це із владою потрібно щось робити.
– Що вам найбільше запам’яталося на війні?
– Це дуже потужний досвід. На війні ти – мішень. Це дуже приводить до тями. Тобі треба мало того, що вижити, а ще й користь якусь принести.
– Щоб ви сказали цивільним, військовим, особисто від себе, опираючись на отриманий досвід?
– Та навіть за ту саму мотивацію… Є приказка: коня можна привести до водойми, але пити ти його не змусиш. Так і це. У країні іде війна. Якщо людина сама не зрозуміє необхідність захищати свою землю, ти йому не поясниш, чому це важливо. Якщо сьогодні ми здамося, завтра тут буде Совєтський Союз. І, знову ж таки, гинути будуть цивільні. Багато цивільних, невинних людей.
Уявіть ситуацію, якби їхній план, що був на початку, спрацював. Та сама армія зараз пішла б далі, на інші країни.
– А що це таке – це бажання Російської імперії захопити весь світ?
– Так було завжди. Візьміть підручник з історії і почитайте. Людям треба нагадувати про те, що було, щоб вони розуміли, що може бути. Почитайте про голод, трудодні, Розстріляне Відродження, і буде мотивація.
Спілкувалась Вероніка Поліщук
Підписуйтесь на сторінки NaПарижі official у соцмережах:
Facebook https://www.facebook.com/profile.php?id=61555871626583
Telegram https://t.me/naparisi
