На Вінниччині тисячі людей втратили своїх близьких на війні. З таким горем складно жити. Складно на самоті. Вікторія Колмикова, мати загиблого у Маріуполі 20-річного «азовця» Романа Колмикова, вважає ідею об’єднання таких як вона не тільки «ліками», а й сенсом. Вінничанка організовує виставки, проводить заняття для дітей, на яких розповідає про подвиги наших захисників, а також намагається допомогти таким як сама – матерям, сини яких віддали життя за Україну, залучити їх до реабілітації, громадській діяльності.
В ексклюзивному інтерв’ю NaПарижі Вікторія Колмикова зауважила, що, втративши найсокровенніше, для жінок перед усім важлива повага, шана, пам’ять про їхніх синів.
«Хочу показати в Італії наш народ з іншого боку»
– Ви були ініціатором виставки «Душа в місті Марії» і «Полк «Азов» — Янголи Маріуполя» у Вінниці та інших містах. Чи не виникала ідеї проводити такі масштабні заходи періодично, і не тільки у межах України?
– Ще до «Янголів» я організувала виставку про 12 загиблих «азовців»-вінничан. Потім разом з киянкою Вірою Литвиненко відкрили виставку з 182 світлини хлопців в Краєзнавчому музеї , зараз виставки їздять містами України, розповідаючи про їхній подвиг та події у Маріуполі.
Так як за цей час я познайомилась із сім’ями побратимів мого сина, виникла ідея показати, які матері мужні, як розуміють своїх дітей, як боряться за ідеали дітей. Майже кожна мама – як не волонтер, так громадський діяч. Вони допомагають воїнам, які повернулись з війни, у службі супроводу , організовують акції по полоненим . Всі вони живуть справою своїх загиблих дітей.
Я хотіла показати, наскільки можна трансформувати свою душевну біль та горе у таку високу мету.
І надалі планую займатись цим – організовую пам’ятні вечори. Наприклад, 24 лютого для школярів відбудеться захід на честь льотчика Ігоря Хмари (підполковник, командир авіаційної ескадрильї 7 БрТА, загинув під час виконання бойового завдання поблизу Бахмута 19 травня 2022-го, – прим. ред.). Проводила урок незламності, присвячений обороні Маріуполя.
Такі заходи вже стали справою мого життя….
– А за кордоном не плануєте розповідати, адже, на жаль, європейців потужно обробляють росіяни?
– У мене була мрія під виставку «Душа в місті Марії» написати книгу – збірку історій кожного хлопця з вуст їхніх матерів.
З початку повномасштабного вторгнення ми з донькою були в Італії. Подружились з італійцями, які приходили і казали, що хочуть більше дізнатися про нас, нашу культуру, зрозуміти українців.
«Ви для нас герої», – запевняли підлітки, пояснюючи, що вони за свою країну життя не віддали б. Казали, що хотіли б зрозуміти, звідки в нас такий патріотизм.
Разом з тим, деякі українці там наголошували на тому, що їм мають допомогти, ніби італійці зобов’язані. Нам з дочкою надали номер і ми постійно дякували хазяйці закладу. Вони нам нічим не зобов’язані. І ось саме туди я б повезла фільм, щоб розкрити суть українського народу, розповісти історії родин.
Я знаю маму, в якої загинуло двоє дітей, а вона допомагає іншим. Хочеться показати, наскільки тут – в Україні – інші люди, ніж ті, які, не втративши нічого вдома, «потребують підтримки» за кордоном. Нікого не засуджую. Лише хочу показати наш народ з іншого боку.
Роман Колмиков на псевдо «Вахр» з 2020 року служив у полку «Азов». Був навідником зенітного артилерійського відділення. Вікторія розповідала, що її син вважав себе націоналістом, хотів бути поруч з героями, людьми, які вже були професіоналами і брали участь в бойових діях..
Повномасштабне вторгнення Роман Колмиков зустрів у селі Юр’ївка на Донеччині. За місяць перед цим брав участь у розвідувальній операції на судні «Донбас» і попередив про наближення повномасштабної війни. А 23 лютого 2022 року Роману вдалось відзняти, як російські танки вирушили до Маріуполя.
В одній з останніх розмов син поділився, що шокований, як у Маріуполі росіяни розстрілюють місцеве населення, навіть не даючи шансів залишити місто.
В останнє із сином Вікторія розмовляла 15 березня, наступного дня Роман загинув. Бійці вийшли на завдання, Роман стояв перед танком, куля снайпера потрапила в його серце.
Про загибель сина жінка дізналася із соцмереж. Поховати «Вахра» вдалось лише за 7 місяців – 14 жовтня – після обміну.
«Бачення рідних повинно враховуватись. Нас чують»
– У липні минулого року у Вінниці була створена Рада родин загиблих (полеглих) захисників та захисниць України при міському голові. Ви її очолили. Що вдалось зробити за цей період?
– Вважаю дуже гарною ідеєю. Адже є багато питань від соціальних потреб до патріотичного виховання та вшанування пам’яті, меморіалізації. Бачення рідних повинно враховуватись. Тому дуже великий «плюс», коли рідні загиблих можуть бути дотичними до всього, що стосується їхніх потреб.
– Наскільки ефективною є комунікації з міською владою та іншими структурами?
– У нас є така можливість. Нас чують. Не все просто, але досягаємо взаємодії. Зараз створюємо сайт пам’яті. Активно родини долучились до процесу – від дизайну до технічних питань. Ми ініціювали нагороду матерям героїв. Хочемо, щоб через медіа про родини загиблих громада знала. Адже не кожну маму видно.
Через 2-3 роки вона свою чорну хустку, якщо носила, то знімає, а травма залишається в середині. Коли десь у громадському транспорті таку жінку образять, рана загостриться. А вона заслуговує великої поваги від суспільства. Тому ініціювавши таку нагороду, будемо дякувати матерям.
– З якими питаннями найчастіше звертаються вінничани до Ради?
– Є запит щодо підтримки у вирішенні складних побутових питань. Приміром, меблі відремонтувати. Залишилась одна мама чи дружина з дітками. Вони потребують уваги та допомоги. Шукаємо шляхи, як вирішити ці проблеми.
Був запит, щоб родини залучати до культурних заходів, які відбуваються у Вінниці. Знайшли порозуміння у цьому питанні з міською владою.
Стикались і з таким, що складно вирішити, наприклад, забезпечити пряме транспортне сполучення до кладовища з одного мікрорайону. Ми пояснювали, що простіше організувати мікроавтобус для умовно десяти родин на певний час, ніж організовувати новий маршрут муніципального транспорту, адже це поза нашою компетенцією.
Загалом питань багато, не завжди всі розуміють наші можливості, але зустрічаємось, пояснюємо. Впевнена, що така Рада здатна згуртувати родини, допомогти навіть у пошуку алгоритму вирішення багатьох проблем, зокрема увічнення пам’яті. Процес такого об’єднання довгий, але він у русі.
Так влаштована людина, що перш за все бачить своє горе, а потім розуміє, що є колективна трагедія, коли хоч трохи оговтується. Тому на все потрібен час.
«Це дуже важливо, коли кажеш, що син навчив жити»
– Кажуть, найкраща допомога та підтримка від тих, хто теж відчуває таку ж саму біль. Наскільки важливо і одночасно складно підтримувати матерів, дружин наших полеглих героїв?
– Я тісно спілкуюсь з матерями побратимів мого сина з полку «Азов» з усієї України. В багатьох містах є активні мами – у Хмельницькому, Черкасах, Одесі та Києві. Товаришую з однією мамою, яка є художницею та психологом за професією. Ми з нею реалізували проєкт «Зцілення творчістю».
У групу ми набирали матерів з різним терміном втрати дитини. У нас була Зоя Кузьменко, мама загиблого на Майдані Максима Шимка, і мама, яка нещодавно втратила на війні сина. Два дні фактично були разом. Навіть обідали та вечеряли всі разом. Самі оцінювали свій емоційний стан по умовній десятибальній шкалі.
– Не тільки малювали?
– Так, використовували різні психологічні практики. Приміром, наповнювали піском баночку. Під час наповнювання кожна мама обирала свій колір, який подобався їй чи сину, і говорила слова подяки своєму сину.
Головною проблемою, над якою треба працювати, є «переключення» з голови на тіло. На жаль, з такою втратою ми з голови не переключаємся. Серце просто розривається, бо в голові тільки одне… Через це починає хворіти тіло.
Завдяки тому, що до пізнього вечора всі займались, то вже на другий день почали значно краще оцінювати свій стан. Вже не «нулі» та «одинички» ставили, а навіть «вісімки».
Інша практика – танок. Долонями тримали один одного і хтось вів, а хтось закривав очі, довіряючи себе. Спочатку мене пошепки переконували: «Не будемо танцювати», але потім так чудово рухались.
Ви запитували про підтримку. Ми самі собі психологи та лікарі на таких практиках. Одна жінка, син якої три року тому загинув у Маріуполі сказала, що дякує сину за те, що він показав, як треба жити. Тепер вона робить речі, які раніше боялась.
Це дуже важливо, коли кажеш, що син навчив жити. Матері чують іншу думку, а не ту стандартну, яку нав’язує суспільство «вона танцює, а не горює». І вони потрохи змінюють свій внутрішній світогляд.
Такі заходи плануємо і надалі робити з групами по 15 матерів Потім учасниці не губляться, вони спілкуються, разом помідори садять і торти печуть. Один одного підтримують.
«Не будуть шанувати героя, тому що на його честь названа найбільша вулиця»
– Чи легко знайти порозуміння у спільноті ГО «Об’єднання родин Незламні», адже скільки людей, стільки і думок?
– Дуже важко. Коли мій син загинув – це моє горе. Коли приходиш на Сабарівське кладовище і бачиш горе інших, підходиш і обіймаєш іншу маму загиблого воїна. І спілкування з матерями побратимів Романа переключило мене на сприйняття колективної трагедії.
Розумієте, не будуть шанувати героя, тому що на його честь названа найбільша вулиця, чи в нього найбільший портрет. Шанування має починатися з традиційності, поваги, культу.
Родинам я постійно кажу, що не хочу бути матір’ю воїна, яка вимагає поваги, я хочу бути родиною, яка варта, яка заслуговує повагу. Все, що я роблю, це в ім’я мого сина. Всі мої дії… Він стояв за всіх. Він хотів змін в країні. Він хотів об’єднання і казав: «Мама не жалій мене, не жалій втрат. Ми повинні зрозуміти, що має відбутись трансформування у середині народу».
Мені дуже прикро, що при втраті близької людини, люди іноді не задумуються над вищими ідеями. Тільки вища мета нас врятує.
Як знаходимо спільну мову? Знаємо, що треба робити і як правильно. Всі наші сини – герої. Є дуже скромні матері… Наприклад, у Піщанській громаді є жінка. Тіло її загиблого сина не привезли. А в неї є інший син-інвалід. Думаєте, їй хтось дозволить горювати за загиблим сином, не виконуючи справи по господарству? Там люди навіть не розуміють, що якщо загинув у Маріуполі, то тіла не буде.
Коли я почала витягувати її у Вінниці, щоб знімати репортажі, вона казала: «Віка, я не можу говорити, скажи за мене». Якось заговорила її, завезла у лікарню з сином, і таки зняли репортаж. Через деякий час вона знову приїхала до Вінниці, і на Центральному автовокзалі зайшла до магазинчику скло у телефон поміняти. А продавець каже: «Я вас знаю». Виявляється він сюжет бачив про маму героя-«азовця». От вона мені телефонує, розказує про це і плаче.
Що може полегшити біль мами ? Тільки шана, повага.
Тому так важливо об’єднуватися, підтримувати один одного, а порозуміння – це процес.
– Одна з таких дискусійних тем – мурал і увічнення пам’яті наших героїв, які навчались у 32-ій школі. Вдається знайти порозуміння з усіма рідними загиблих?
– Де ще на школах є мурали?
– Я не бачив…
– Я скажу свою особисту думку. Тривалий час шукала маму загиблого у Маріуполі вінничанина-«азовця» Руслана Лемпіцького (позивний «Кутузов»). Тепер вона з нами, теж дуже активна. Так от, «Кутузов» з 2014 року воював. Боротьба була його життям. На що він заслуговує, як думаєте?.. Його мама не каже, що потрібен мурал. То ми будемо мірятися, хто більше героїчний?..
Ви пройдіться по кладовищу? Деякі рідні хочуть зробити більший пам’ятник, ширший. Я і більшість за уніфіковане кладовище, як у Києві планують.
З другого боку, по різним містам, коли створюють уніфіковані кладовища, хтось знаходиться, хто, як у Тернополі, хоче поставити бронзову скульптуру посеред козацьких хрестів. Там люди чергували, щоб не дозволити цього.
Кожен має право про свого героя кричати. Але не знецінюючи інших.
Батько загиблого випускника 13-ої школи зізнався мені, що коли побачив, що на фасаді немає табличок іншим, не наважився просити встановити своєму сину.
Коли мій син (теж випускник 32-ої школи) загинув, у школі мені сказали, що з 2014 року загинули 12 героїв. І де вони? Де у школі вшановують їх пам’ять? Не побачила. І я теж не наважилась сказати, щоб встановити моєму сину пам’ятну дошку на будівлі школи.
Я переконана, що мама загиблого героя має за всіх кричати, а не тільки за свого. На моїй особистій сторінці інформації більше про інших, ніж про Рому. Повторюсь, з дуже багатьма спілкуюсь, в основній масі – це скромні сім’ї. Вони не будуть виділяти свого сина, кричати, що от тільки йому треба мурали тощо. І це не означає, що його не люблять. Кожен свого рідно любить найбільше але має повагу до інших . Повірте, у цих скромних родинах така біль від втрати… Ми всі з цим горем.
Хіба Рада родин ініціювала заборону на перейменування вулиць чи заборону муралів? Цієї теми навіть не торкались на засіданнях. Але думка багатьох співпадає – це мають бути узагальнені пам’ятні знаки, куди можна було б додати ім’я героя. У нас триває війна. А що робити тим, в кого близьку людину не визнали загиблою? За два роки ніхто не згадує, і сім’я не має права нічого казати.
А як дітям, які запитують, чому їхнього батька немає на дошці пошани, адже він був енергетиком і загинув?.. І це не поодинокий випадок. Поки визнають загиблим вулиць не вистачить.
Чому б не назвати вулицю «Захисників Маріуполя»? Чи захисників іншого міста? Я вважаю, це було б етично. У нас війна триває. А ми будемо боротися за вулиці, змагатися, хто голосніше кричить?
Повернемося до стінопису на школі. До закладу ходить син загиблого. Для дитини його батько найгероїчніший. Яким буде його відношення до муралу тільки одного героя?
Коли у Facebook чи Instagram популяризують одного героя, родини інших висловлюють свої думки. І вони пишуть, що їхні близькі нічим не гірші. Слід зважувати на страждання цих сімей. Бо люди і не знали, що виникає «конкуренція» серед героїв і можна вимагати…
У нас у місті є стінописи на будівлях, де жив герой. Так от, родина ходила по всім мешканцям і збирала підписи, що вони не проти. Від них отримували дозвіл. А на 32-й школі чомусь мама, яка хоче мурал синові, не підійшла до матерів 17-и інших загиблих героїв-випускників і не поговорила з ними, а у соцмережах почала кричати, що їй не дали.
Уявляєте, яка реакція у цих родин: «А так можна було?»… Є морально-етична сторона. Ніхто не думав, що так можна і так треба. Не кожен герой став медійним, але це не означає, що він не герой і його родина не заслуговує на шану.
Фото автора, архіва Вікторії Колмикової, “Укрінформ”, “Суспільне”.
Підписуйтесь на сторінки NaПарижі official у соцмережах:
Facebook https://www.facebook.com/profile.php?id=61555871626583
Telegram https://t.me/naparisi
