У вінницького футболу було декілька періодів розквіту, коли місцева команда збирала повні стадіони, а гра перетворювала спортсменів на кумирів. Один з таких періодів припав на 1980-і. Тоді за «Ниви» виступала майбутня зірка національного рівня Василь Рац. Перебуваючи у Вінниці, легендарний футболіст поспілкувався з директором місцевого музею футболу Олегом Семеновим.
– Ваша перша професійна команда – «Карпати» (Львів). Як опинилися у Вінниці?
– Першу половину сезону 1980 року я провів у львівських «Карпатах». На одне з тренувань до нас на базу приїхав Іван Іванович Терлецький. Він зустрів мене після тренування та запитав, як я дивлюсь на те, щоб переїхати до Вінниці та грати за «Ниву». Можливо, про мене йому розповів Юрій Бондаренко, який уже грав в Вінниці, а раніше також був у «Карпатах».
– «Не знаю» – відповідаю я. – «Потрібно спочатку з Іштваном Йожефовичем Сєкечем поговорити…». – «Я з ним уже розмовляв. Він дозволяє перехід, якщо ти не проти».
Я все одно пішов поговорити з Сєкечем. Запитую його, щоб він зробив на моєму місці? «Ти ж бачиш, що потрапити в основний склад у нас дуже важко. Велика конкуренція. Підеш у Вінницю. Там в Другій лізі зміцнишся, наберешся досвіду і повернешся до нас в основний склад».
Я вийшов до Терлецького і сказав, що я згоден. Та запитав, коли мені їхати до Вінниці. «Прямо зараз! Машина чекає» – відповів він. Ми заїхали в гуртожиток, я зібрав свої речі, та й поїхали до міста над Бугом.
– Як Вас зустріла Вінниця, команда та вболівальники?
– Спочатку вболівальники не знали мене. Не знали, як я граю. А перші матчі було дуже складно проводити. Можливо, я трохи не так грав, як потрібно було. Але Терлецький постійно мене ставив в основний склад, довіряв мені. І поступово я знайшов свою гру.
А команда хороша була. Чудові хлопці. Зі всіма нормальні відносини склалися. Потім Іван Паламар прийшов. Ми з ним разом раніше навчалися, то я вже більше саме з ним товаришував.
– Зараз підтримуєте з Іваном зв’язок?
– Так телефонував йому десь півроку тому. Поспілкувалися…
– Розкажіть, як Ви ледь не опинилися в московському «Динамо».
– Вже наступного сезону в мене гра пішла. Почали поширюватись слухи, що мене хочуть запросити в інші команди. Ми проживали в будиночках на території стадіону. І після однієї з ігор до мене підходить якийсь чоловік і каже, що біля виходу зі стадіону мене хтось чекає. Я підійшов туди. А там Петрашевський, який був селекціонером московського «Динамо».
Представився мені, запросив сісти в автомобіль і почав розповідати, що вони давно за мною слідкують. І було б добре, якби я погодився перейти до них. Тут раптом двері автомобіля відчиняються, і з’являється Терлецький. Він налетів на Петрашевського: «Ти чого причепився до нього? Чого переманюєш? Їдь звідси».
Витягнув мене з машини і сказав йти до себе в будиночок. Вони ще деякий час поспілкувалися, і Петрашевський поїхав.
Іван Іванович Терлецький потім мені сказав, щоб я поки що нікуди не переходив. Мовляв, «твоя команда ще не прийшла». Можливо, він вже тоді щось знав.
Потім мене ще в запорізький «Металург» запрошували. Я кажу, що мені з тренером потрібно це обговорити. Почув: «Ну якщо ти з Терлецьким будеш говорити, то нам тут точно нічого робити…» Я підійшов таки до Терлецького і сказав, що мене в Запоріжжя запрошують. «Твоя команда ще не прийшла. Не поспішай», – каже він.
А у мене до кінця першого кола 1981 року хороші ігри пішли. Гарні передачі давав. І після однієї з ігор Терлецький запросив зайти до нього.
Каже: «Знайомся. Анатолій Сучков. Селекціонер київського «Динамо». Хоче з тобою поспілкуватися».
– Ми хочемо запросити тебе до нас в «Динамо». Як ти до цього ставишся? – каже Сучков.
– Я не знаю…
– Як? Ти не знаєш?! Це ж «Динамо» (Київ). А він «не знає»!
– Я не знаю. Хай буде так, як скаже Іван Іванович.
Терлецький так голову опустив. Каже, що команді я зараз, звичайно, дуже потрібен. Але для мене особисто буде краще перейти в «Динамо». Це саме та команда, яка тобі потрібна. Тому він мене відпускає.
Через декілька днів він особисто відвіз мене поїздом до Києва. Там на залізничному вокзалі стояв автобус «Динамо», і Терлецький передав мене з рук в руки Фоменку…
Я тільки одне сказав йому:
– Іван Іванович, тільки пообіцяйте мені, якщо в мене щось тут не вийте – я повернусь назад до вас.
– Ну добре, добре… – відповів він.
– Так Ви хотіли повернутися назад саме до міста Вінниці, до тренера Терлецького, чи в команду «Нива»?
– В команду. Ну і місто мені дуже сподобалося. Я там рік провів. Місто гарне, комфортне. Вболівальники тоді дуже швидко дізналися, що я збираюся в київське «Динамо» переходити. Практично всі таксисти тоді були вболівальниками, вони швидко все дізнавалися та швидко всі новини поширювали. І ось біля будиночків, де ми проживали, зібралося кілька десятків вболівальників і запитують мене, ну як же так? Чого мені тут не вистачає. Потрібно машину, чи квартиру – ми підемо до керівництва і доб’ємося. Потрібна дружина – то ми знайдемо гарну дівчину.
– Дякую, – кажу я. Розумієте, я відчуваю, що я готовий до більшого. Тим більше я ж у київське «Динамо» переходжу…
– Ну тоді ми погоджуємося. Бо в іншу команду ми б тебе не відпустили, – кажуть вболівальники.
Так що я вдячний вінницьким вболівальникам за їхню підтримку та розуміння!
– Як вас прийняв Київ?
– Приїхали ми на базу «Динамо», привели мене в одну з кімнат і сказали, що поки що я буду тут проживати. Я зайняв вільне ліжко та й думаю, хто ж тут ще проживає? Дивлюсь вимпел висить – Саша Сорокалєт.
А з ранку відчиняються двері, заходить Коньков:
– Не зрозумів! Мене що, з команди відрахували? Чого це ти розлігся на моєму ліжку?
Я лежу, переляканий такий. Не знаю, що відповісти…
– Та ладно, шуткую я, – каже Коньков.
А тоді холостяки заїжджали на базу за два дні до гри, а одружені – за один день. Тому мені й виділили його ліжко – одну ніч переночувати.
Ну і почалися тренування. Зовсім інші гравці. Важко було. Поруч з тобою такі футболісти, що ти й не мріяв поруч з ними грати. Я відчуваю, що мені важко. Тиждень пройшов, другий. Я думаю, ні, це не для мене. Я не зможу витримати ці навантаження. Йду тоді телефонувати Терлецькому:
– Іван Іванович! Пам’ятаєте, Ви обіцяли, якщо у мене щось в Києві не складеться, ви мене заберете у Вінницю?
– Гаразд. Я переговорю з Лобановським. Передзвони мені за пару днів.
Через кілька днів я телефоную:
– Ну що? Забираєте мене?
– Лобановський не відпускає тебе. Ні за що. Що я можу зробити? Він категорично сказав, що не відпускає тебе. Каже, хай тренується далі.
– А в «Динамо» Ви нікому не говорили, що Вам важко?
– Ні, тільки Терлецькому. Я відчував, що мені важко. Думав, може ще рік, два пограти у Вінниці, набратись досвіду, а потім уже піти. А Іван Іванович мені каже, щоб я сам підійшов до Лобановського і спробував з ним поговорити.
Я і пішов до метра. Правда, перед тим як зайти до нього, сім разів пропотів від переживань. Тай кажу:
– Валерій Васильович, я розумію, що склад команди дуже сильний. Що мені потрібно ще багато працювати. Я відчуваю, що мені ще рано до вас.
– А що ти хотів? Відразу до основного складу?
– Ні. Я розумію, що мені потрібно ще багато працювати…
– Ну так йди і працюй!
І я працював. Грав за дубль. І вже хотів було переходити чи то в «Пахтакор», чи то в московський «Спартак». Але, можливо, Лобановський про це взнав і зробив хід на випередження.
Поставив мене в основний склад на передостанню гру сезону 1981 року проти московського «Динамо», а на наступну гру проти «Спартака» я вийшов на заміну. Це були мої перші ігри в основному складі киян. Ну і я розумію, що якщо Лобановський поставив мене в основний склад, то далі у мене є перспектива.
– Як Ви відіграли ці перші ігри в основному складі?
– Важко було. Переживання… До того ж я жив в одній кімнаті з Веремєєвим. А мене брали на його місце. Тобто ми були конкурентами за місце в основному складі. Але Володимир мені у всьому допомагав, давав поради, як краще робити. По-людськи до мене відносився. За що я йому теж вдячний.
Але наступного сезону Лобановського призначили головним тренером збірної, а київське «Динамо» очолив Юрій Морозов. А він мені чомусь не довіряв місце в основному складі, і два сезони я відіграв за дубль. В той період я служив в армії і не міг з «Динамо» нікуди піти. Але у мене вже була думка після сезону 1983 року перейти в іншу команду. Знову була пропозиція їхати до Ташкенту.
А потім, коли ми грали наприкінці сезону в москві, мені в номер зателефонував сам Бєсков. Каже, що хоче зі мною зустрітися, поговорити. Його чорний «Мерседес» стоїть біля готелю. І він мене чекає в машині, щоб ніхто нас не бачив. Я спустився вниз, сів в машину. Там ще був селекціонер, який до мене ще у Вінниці підходив. Бєсков каже мені:
– Ми давно спостерігаємо за тобою. Твій стиль гри підходить нам. Було б добре для всіх, щоб ти до нас перейшов. Це ж москва, «Спартак», майбутнє, збірна… Ось контракт, ми готові відразу підписати.
– Констянтине Івановичу, – кажу,- я так не можу просто підписати. Так, я хочу переходити в іншу команду, бо тут я не граю. Але я хочу дочекатися закінчення сезону (в кінці кожного сезону у нас були співбесіди з керівництвом клубу) та переговорити з Лобановським. І тоді я дам вам відповідь. Але я сам уже майже був впевнений, що перейду до «Спартака».
Коли мене запросили на співбесіду, я кажу до Лобановського:
– Валерій Васильович, я хочу перейти в іншу команду…
– Куди? – запитує він. Хоча Лобановський вже все знав зі своїх каналів.
– Неважливо,- відповідаю я. – Просто хочу в іншу команду.
– В «Спартак» зібрався? Ти там «загубишся». А ми тут тебе знаємо і розраховуємо на тебе.
– Але ж я тут квартири не маю. Живу в гуртожитку.
– Після зборів приїдеш – буде у тебе квартира.
Ну і я вирішив залишитись. Зателефонував Бєскову, подякував йому за пропозицію та сказав, що поки що залишаюсь у Києві. А після зборів я перебрався уже в квартиру.
З наступного сезону 1984 року Лобановський почав мене постійно ставити в основний склад. У 1985 році я був єдиним футболістом в команді, який відіграв всі матчі без замін. А потім Малафєєв запросив мене до збірної союзу. Він взагалі не дуже хотів брати киян до збірної. Але «Динамо» того сезону показувало чудову гру, про нас багато писали в пресі. В тому числі і про те, чому не взяти в збірну таких футболістів, як Рац та інших. І Малафєєв, так би мовити, був змушений мене взяти до збірної.
Я добре пам’ятаю, як тренер давав установку перед першою грою. Розказав все, як кому грати. Ми виходимо, а поруч зі мною Протасов. Я йому кажу:
– Олег, я так і не зрозумів, як мені грати.
– Грай в свою гру, – відповів Протасов.
І я грав.
– Вам більше подобалось забивати чи «створювати» голи?
– Я ж спочатку грав у нападі. В усіх дитячих командах. І коли я переїхав до спортінтернату, попросив тренера Валентина Івановича Борейко, щоб він перевів мене з нападу в центр поля. Бо в нападі я не отримував задоволення. Ну дали тобі пас, пробіг, забив. Знову дали пас, пробіг, забив. Зовсім інша справа грати у півзахисті. Там можна і відібрати м’яча, і поборотися, і пас дати. Бо мені в нападі було трохи ніяково. Вся команда на мене працює, а забиваю тільки я. Тому я і почав грати в півзахисті. Я відчував, що то моє.
– Який гол Вам запам’ятався найбільше?
– Їх було кілька. Якщо брати збірну – то це матч проти французів у Парижі, на «Парк-де-Пренс» у жовтні 1986 року. Ми виграли у них 2:0. Тоді забив Бєланов перший гол. А другий – я.
І ще згадую переможний гол у 1988 році в першій грі проти Нідерландів (1:0). Це були два важливих голи для нашої збірної.
А в чемпіонаті – то це у 1986 році, гра проти московського «Динамо». Ми йшли з нею на-рівних. Боролися за золото. І там через перенесену гру сталося так, що дві з трьох останніх ігор ми граємо з «одноклубниками». Спочатку грали на виїзді в манежі. Якщо ми їм програємо – тоді москвичі достроково стали б чемпіонами. Нічия давала нам шанс. Ми тоді грали в манежі. Я забив перший гол. Потім вони відігралися. Гра закінчилася внічию.
Останню гру сезону ми грали в Києві і виграли 2:1 та й стали чемпіонами. Один з голів забив тоді я. Ну і «Факелу» воронезькому я закрутив прямо з кутового. Теж гарний був гол.
– А які моменти запам’яталися, коли Ви не забивали?
– Таких не пам’ятаю. Мені ж більше подобалося не самому забивати, а коли з моїх пасів забивають. Коли даєш довгий пас на Бєланова, і він біжить та забиває. Чи хтось інший це робить. Мені це більше подобалось.
– Кого з гравців Ви б могли виділити, коли грали у Вінниці?
– В першу чергу це Ваня Вишневський. Та тоді багато було сильних футболістів в команді. Ваня Паламар, Сергій Руденко, Ярослав Заєць, Бондаренко, Касанов, Мокшак… Гарний колектив тоді зібрався. Кожен чим-небудь виділявся. Шкода, що тоді прийшлося покинути Вінницю. Можливо, ми б тоді вибороли перше місце.
– Про Лобановського що можете сказати?
– Лобановський – людина слова. Якщо щось сказав – обов’язково виконає. Якщо сказав, що хтось отримає квартиру – значить, він її отримає. Сказав, що машину отримаєш – значить, отримаєш. І він разом з командою бігав в лісі. Пробіжка 40-50 хвилин, а він біжить попереду нас. Ми за ним. І думаємо, якщо він біжить з нами, значить і ми можемо і маємо бігти.
Перед грою залишаємось у Конча-Заспі. У Лобановського була сім’я, він міг нас залишити і поїхати додому. Але він ніколи так не робив, завжди з нами залишався.
– Ви славилися своїми сильними ударами та точними передачами. Як Ви їх тренували?
– Сам залишався після тренувань. Інколи ще з кимось. Частіше всього з Балтачою. Тоді я тренував довгі паси. Кутові подавати, штрафні пробивати, навішувати на нападника. Залишалися з Балтачою часто. Тому що відчував, що це потрібно.
– Після такого тріумфу 1986-го року ніхто не мав «зіркової хвороби»?
– Такого не було навіть близько. До того ж ще з 1984-го року почалась зміна поколінь. Лобановський почав будувати нову команду. Пішли Буряк і ще декілька гравців. Прийшли Яковенко, Заваров, Бєланов, Яремчук. Приходили молоді хлопці.
– Потім прийшов час розпаду радянського союзу. І цей час і в Ваше життя приніс багато нового…
– То був ще радянський союз. І так вийшло, що мене без моєї згоди та без мого відома віддали в оренду на три місяці. Правда, я мав право вибору після оренди.
Ми були на турнірі. Здається, в Амстердамі. І мені в номер почали телефонувати якісь журналісти і щось запитувати іспанською. А я ж нічого не розумів. Коли запитав у нашого адміністратора, він мені розказав, що Безверхий (перший президент «Динамо» – ред.) підписав контракт стосовно мене. Потім мене визиває Лобановський. Каже, що є така команда «Еспаньйол», яку тільки прийняв в минулому тренер збірної Іспанії. І вона пропонує взяти мене в оренду на три місяці. А є ще «Глазго Рейнджерс», який пропонує контракт на три роки. З «Еспаньйолою» там вже все вирішено. А ось з «Глазго» я можу або зараз підписати контракт на перехід до них через три місяці після «Еспаньйоли», або можу відмовитися.
І тут я зробив, напевно, єдину помилку в своєму житті, відмовившись від контракту з «Глазго». Раніше мені завжди тренери підказували та радили, як краще зробити. А тут прийшлося самому робити вибір. І я вирішив не переходити в «Глазго». Тепер часто про це думаю. Про той вибір. Наскільки могло змінитися моє життя, якби я таки прийняв ту пропозицію. Але як я тоді думав: Іспанія – де море, де тепло, де сонце. Чи Шотландія – де клімат зовсім інший. А у мене тільки народився син. І де йому буде краще? І тому я вирішив поїхати в Іспанію, а з «Глазго» не підписувати контракт.
А чому з «Еспаньйолом» контракт був лише на три місяці, – бо у них почалися проблеми. Ще рік назад вони грали у фіналі Кубка УЄФА, а потім команда посипалася і була на грані вильоту з вищого дивізіону. І Лобановський мені так і сказав, що якщо вони вилетять у першу лігу – то я повинен повернутися в Україну, бо з першої ліги він не зможе мене взяти в збірну. «Еспаньйол» таки вилетів з вищого дивізіону, програвши перехідні ігри. Але мені запропонували контракт на три роки на вигідних умовах. Та при такому розкладі я б уже не попадав в збірну. І ще переживав, щоб мене не назвали на батьківщині зрадником. Думав про батьків. Як би їм жилося, щоб їх сина називали зрадником. Тому я вирішив не продовжувати контракт. Через три місяці я повернувся в Україну.
Я був без команди, повертався перш за все в збірну. Думав, граючи в збірній, отримаю нові пропозиції. А тут саме Лобановський поїхав в Емірати; новий тренер збірної чомусь мене та ще декількох футболістів посадив «на банку». І вийшло, що я залишився і без клубу, і без збірної. Тому, напевно, це була моя помилка.
– Прибувши в Іспанію Ви вперше потрапили в іноземний клуб. Що Вас найбільше вразило? Яка різниця з нашим футболом?
– По-перше, що з готелю на базу нас забирали за один день до гри, а не за два, як у Києві. Перша вечеря команди в ресторані: на кожному столі графин вина. Мені пропонують налити, а я відмовляюсь. Вони дивуються, кажуть: «Випий, то нормально». Ввечері гра, а на обід всі можуть випити по келиху вина. Для мене то було дивно. Ну і тренувальний процес набагато легший. Вільного часу багато. Можна спокійно з дитиною машиною на море поїхати.
– Так Ви повернулися в Україну. Лобановського нема. Збірної нема. Клубу нема. Що було далі?
– Далі мені поступила пропозиція з угорського «Ференцвароша». Але буквально перед від’їздом я сильно захворів. Потрапив у лікарню. В мене паралізована була ліва сторона. Спочатку я не хотів давати знати про мою хворобу угорцям. Думав, вилікуюсь, і тоді поїду. Але в лікарні тоді навіть шприців не було.
Тому я вирішив далі лікуватися в Угорщині. Я відправив в Угорщину свої виписки по лікарні. Не дивлячись на мою хворобу, вони підписали зі мною контракт на два з половиною роки. Але я так і не зміг повністю відновитися. Думаю, якби я в свій час підписав контракт з «Глазго», то я б і не захворів. І тоді все було б по іншому.
– Як складався тренувальний процес в угорському клубі?
– Там було дуже багато моментів, до яких я не звик і які мене дивували. Які були не професійними. Наприклад, у нас заплановано два тренування на день. Після ранкового в роздягальні гравець міг сказати тренерові, що важке було тренування, втомилися всі трохи, ноги підсіли… Можна відмінити вечірнє тренування? Тренер погоджується. А я сиджу і думаю, як це можна. Спробував би я таке Лобановському сказати. Боюсь навіть уявити його відповідь. Ну і з тренером всі на «ти». Теж для мене було незвично та дивно.
Також дивно було, що вони перед грою могли за гроші говорити. Що, наприклад, за наступну гру дають сто тисяч форинтів, то ж потрібно краще грати… Як можна перед грою думати про гроші? Ти про гру маєш думати.
Контракт з «Ференцварошем» я розірвав достроково. Я розумів, що не можу вже так грати як раніше. І вирішив піти у бізнес. Місцеві бізнесмени, знаючи мене, знаючи що я можу допомогти, запропонували мені роботу. Я погодився і почав продавати гранули поліетилену та поліпропілену виробникам в Україні.
Вже років п’ятнадцять, як я не займаюся тим бізнесом. В мене є інший бізнес, я представляю інтереси одного з чернівецьких заводів.
– Розкажіть про своїх синів.
– Молодший, Аттіла, з дитинства займається великим тенісом. Йому зараз 33 роки. В Будапешті тренує дітей та дорослих. Старший Ласло займався футболом. Але, якби він жив та тренувався в Україні – то міг би стати хорошим футболістом. Але в Угорщині зовсім інший тренувальний процес. Тому Ласло зараз з товаришами має бізнес, пов’язаний з автомобілями. Зараз футбол в Угорщині на підйомі. Збудовано багато нових стадіонів, виділяються кошти і на збірну, і на місцеві команди.
– Що Вас наразі пов’язує з футболом?
– Приблизно півроку тому мені запропонували працювати в Мункач-академії. Це проект, який стовідсотково фінансується Угорщиною. Я там є куратором передакадемічних груп.
– Я так розумію, що Ви тут працюєте не стільки заради грошей, скільки заради футболу?
– Звичайно. В першу чергу заради футболу. Я тут спілкуюсь з дітьми, шукаю, кого запросити на перегляд. З батьками їхніми вирішую всі питання. Їздимо на турніри в Румунію, Угорщину з цими дітьми. При цьому всі вони знаходяться на повному забезпеченні академією. Триразове харчування, навчання, форма та всі витрати на турніри. Батьки нічого не оплачують.
– Які цілі ставить перед вами власник академії?
– Якісний навчальний процес. Навчити дітей грати у футбол, а найкращим дати змогу грати в професійному клубі Угорщини. На турнірах селекціонери спостерігають за дітьми. За останні тижні троє діток 2010-го р.н. вже переїхали до Угорщини і тренуються в Кішварді.
– Наостанок скажіть, чим для Вас в житті стала Вінниця?
– Вінниця дала мені поштовх. Це був мій трамплін в майбутнє. Там я заграв. Там я відчув себе впевнено. Люди у вас дуже приємні. Місто невелике, але гарне.
– І Вінниця та вінничани Вас теж пам’ятають та були б раді зустрічі з Вами.
– Тоді прийдеться заїхати до Вінниці.
Спілкувався Олег Семенов
