Автор Олег Верлан 18:08 Історія, Новини

Казанський храм у Ладижині може виявитися одним з найстаріших на Вінниччині

Ладижинська дослідниця та керівниця музею МБК «Лада» Тетяна Макаревич у монографії, присвяченій історії міста навела доволі цікаві деталі стосовно Казанського храму. Нагадаємо, нещодавно там вперше відбулось богослужіння українською, а наприкінці минулого року громада підтримала перехід до ПЦУ. Виявляється, його історія почалась у XVIII сторіччі.

Більшість православних церков на Поділля з часом перебудовувались, іноді горіли. Тому змінювали свій вигляд. На жаль, архіви не зберегли достеменні дані про Казанський храм. Ретельно зібрані Тетяною Іванівною спогади містян нині можна переглянути у міській бібліотеці №1.

Так от, згідно з ними, на місці сучасного Казанського храму з 1760 року існувала «маленька» церква. Хто в ній правив у період до 1865 року невідомо. А от наступні 9 років служив протоієрей Іуст Іоанович Трохімович, священицький рід якого походив з Гайсину. З 1874-го по 1910 роки там правив отець Іоан Карпович Лозинський. Він був місцевим, адже відомо, що його батько правив у храмі сусіднього Заозерного (тодіш. Паланці).

Сучасний храм прикрашають цифри – 1908, тому вважається, що остання масштабна перебудова, яка надала споруді теперішній вигляд, датується саме цим часом. Тож можна припустити, що для перетворення храму в одну з перлин Ладижина доклав зусилля саме отець Іоан. Про подальшу долю священника нічого не відомо, адже з 1910-го по 1922 рік правив у храмі отець Мартиновський, який залишив парафію через ампутацію ноги.

Першим старостою після побудови сучасної церкви був Карпо Михайлович Мельник, а з 1915-го по 1922 рік – його син Михайло.

До речі, саме на 1920-і роки припадає перший розквіт храму. Поряд з церковною огорожею був великий дім, багатий господарський двір з худобою, виїзними кіньми, бричкою. Розбудову обійстя пов’язують з отцем Подоляном, який правив у храмі з 1922-го по 1931 рік.

У 1931-го священника та всю його сім’ю репресували. По дорозі померла дружина Феодора, а сам духівник повернувся із заслання до Ладижина сліпим і хворим лише після Другої світової…

На диво тодішній староста церкви Теодосій Мельник після затримання священника сховав ключі від храму, ризи, антимінс, утворь. Аби запобігти арешту староста втік до Молдови, яку на той час контролювала Румунія. 

Репресії стосувались не лише родини священника. Майже одразу розікрали все церковне господарство, приміщення перетворили на сільську управу, яка невдовзі згоріла разом з усім архівом документів.

Хоча у 1931-му до храму призначили священником отця Арсенія, але у приміщення його не пустили, бо там зберігали зерно. Тож йому дозволили жити у сторожці. Саме там він хрестив дітей, і нібито потайки вінчав. Від дзвіниці до землі тоді звисав мотуз, яким при потребі користувались, щоб бити на сполох.

Під час відступу червоноармійців у 1941 році у церковний купол влучив снаряд. Все, що було середині, разом з бібліотекою, згоріло. Під час окупації містяни активно відбудовували храм. Люди збирали кошти, виконували столярні та теслярські роботи. Для ремонту навіть розібрали частково зруйновану військову казарму. До речі, купол тоді ставив Петро Кучма, а керував роботами та спонсорував відбудову Іван Мельник, син колишнього старости. Матеріал збирали по цвяху, по дощечці в навколишніх селах.

Службу під час окупації спочатку правили  у бувшій військовій казармі. Відновити храм вдалось до повернення Червоної армії, священника Василя Дубенюка заарештували майже одразу після деокупації Ладижина.

З 1944-го по 1962 рік у храмі служив отець Ходацький. У ті часи церква славилась гарним хором, яким керував Платон Кравчук. Кажуть, хористи мешкали як у Ладижині так і сусідніх селах. Наступні сім років правив у храмі священник Яків Паламар.

Черговий розквіт храму припадає на кінець минулого сторіччя. З 1973-го по 1986 роки службу правив отець Володимир Цвік, а старостами були у той час Анастасія Ясінська та Палажка Мельник. У храмі зробили капітальний ремонт. Планувалось зробити ще більше, але священник не дав згоди і після «неприємних сутичок з персоналом церкви» залишив парафію.

Невтомні працівниці не розгубились. За їх керівництвом у храмі перекрили дах, настелили підлогу, відремонтували вівтар, у правому крилі зробили клірос для певчих, підвищили панікадило, зробили новий іконостас.

Слід зазначити, що то були часи певного духовного відродження. Церква та віра були і залишаються невід’ємною частиною свідомості української нації. Вони надихають. Однак, «політика» правлячого священника може як сприяти розквіту, так і направляти громаду в інше русло.

З 1987 році до служби у храмі приступив молодий протоієрей Сергій Маліновський. Поглядами він був дуже тісно пов’язаний з російським духовенством. Саме він у травні 2000 року доставив з Москви мироточиву ікону імператора Миколи ІІ. Це подавалось як потужна подія для міста та області. Адже навіть у російській глибинці такі ікони були у шаленому дефіциті.

Зазначимо, в РПЦ до ліку святих після численних дискусій як «страстотепця» царя долучили лише у серпні того року. Ще нагадаємо, що саме російська пропаганда з цих часів почала поширювати тези про імператора, лобіювати створення груп його прихильників не тільки на російських теренах. Навіть Вінницею демонстрації віруючих з іконами Миколи ІІ збирали сотні людей. Це була справжня течія, яка фінансувалась з-за кордону.

Припинились «ходіння монархістів» 2014-го після анексії росіянами Криму та розв’язання війни на Донбасі. Сьогодні, релігійна громада Казанського храму зробила свій вибір на користь ПЦУ, на користь українства, української мови під час богослужіння. Це право парафіян обирати, це право не мати нічого спільного з кривавим патріархом РПЦ Кірілом, який публічно закликає до знищення українців. 

Visited 258 times, 1 visit(s) today
Close Search Window