Андрію Савельєву – 31 рік. Після закінчення Токмацького професійного ліцею, де він здобув фах електрозварника, часу на звичайне мирне життя майже не було. У 2016 році Андрій підписав військовий контракт, тож працювати за цивільною спеціальністю так і не довелося – відтоді його шлях був пов’язаний лише зі службою. Він служив у 74-й бригаді на Дніпропетровщині.
24 лютого 2022 року Андрій зустрів у Маріуполі, куди його батальйон направили на оборону міста. Найстрашнішими згадує авіаційні бомбардування – у такі миті неможливо передбачити, коли небо перетвориться на смертельну загрозу. Триматися допомагали підтримка побратимів і чітке розуміння, заради чого вони стоять. Думки знову й знову поверталися до рідних у Токмаку – мами та десятирічного сина. Саме вони давали сили витримати все пережите.
Коли Андрій потрапив у полон, спогади про близьких стали його внутрішньою опорою. Їхні обличчя, син удома, дім і прості речі мирного життя допомагали не втратити себе навіть у повній невизначеності.
Повернення з полону принесло не лише свободу. Уже на волі він дізнався болісні новини: рідний Токмак опинився під окупацією, померли дідусь і бабуся, а мама із сином залишилися там. Радість визволення змішалася з відчуттям втрати, і це стало ще одним непростим випробуванням на шляху назад до життя. Андрій зізнається, що найбільше мріє про день, коли українські прапори знову замайорять над його містом і він зможе міцно обійняти сина.
Реабілітацію Андрій проходив у Вінниці. Саме там у його житті з’явилася людина, яка повернула відчуття тепла й віри в майбутнє. Вона – медсестра, що згодом стала його дружиною. Побралися торік у вересні. Це було тихе, але дуже промовисте свідчення того, що життя триває навіть після найтемніших подій.
Сьогодні Андрій живе у Вінниці, очікує на житло як внутрішньо переміщена особа й поступово будує нову реальність. Після лікування він замислювався про повернення на фронт і навіть розглядав можливість знову підписати контракт. Та в родині вирішили інакше: після пережитого полону найважливішим стало зберегти життя й відновитися.
Разом із дружиною вони свідомо обрали інший шлях служіння державі – Андрій прийшов працювати охоронником до Управління поліції охорони у Вінницькій області. Тепер його щоденна робота – стояти на варті об’єктів, від яких залежить безпека мирного життя. Каже, що робота йому до душі, а колектив став надійною підтримкою.
Про полон Андрій згадує неохоче – деякі переживання залишаються всередині назавжди. Водночас він підтримує зв’язок із побратимами. Під час одного з останніх обмінів вони самі організувалися й поїхали зустрічати звільнених. Того дня повернулися двоє їхніх. Для Андрія було важливо просто бути поруч і підтримати.
Його життя повністю змінилося: інше місто, новий дім, нова родина, інша служба. Незмінним залишилося внутрішнє відчуття відповідальності за людей поруч – і сьогодні воно проявляється у щоденній службі.
