Ще до повномасштабного вторгнення волонтерство трансформувалось від стихійного руху за покликом серця до способу життя багатьох українців, які інакше вже не можуть. Зважаючи на масштаби, держава має реагувати на волонтерів. Деяким пропонують посади, але у такому випадку змушують працювати «за правилами» посадовців. У свою чергу, залишаючись поза контролем, волонтери більш ініціативні, їхні ідеї можуть змінити державу, але чи готова до змін влада.
Про це та багато чого іншого в інтерв’ю NaПарижі розповіла координаторка волонтерської групу «Бойові бджілки – COMBAT BEES» Лариса Полулях.
Чому успішна громадська діячка, яка до того займалась численними міжнародними проєктами, з 2014 року волонтерить? Каже до того стикалась з росіянами, і їхнє ставлення до всіх інших шокувало, а потім не хотіла, щоб росіяни прийшли до Вінниці, не хотіла, щоб було багато поранених, а ще треба було допомогти близьким…
«Ми досі не зрозуміли, що живемо у настільки в екстремальних умовах, що всі рішення потрібні на вчора»
– За 11 років війни волонтерський рух змінився. На сьогодні він є скоріше помічником держави чи альтернативою?
– В Україні завжди реагували на виклики. Коли у сусіда хата згоріла, гуртом гасили. А потім толокою відбудували. Так от такі толоки є нашою традицією. Коли 2014 року розпочалась війна, почалась толока, яку назвали модним словом – «волонтерство». Толока-волонтерство пішло з громад, де люди звикли допомагати один одному, і громадського сектору.
Ще до війни, приміром, у нас в області на волонтерських засадах організовували фестивалі, ті ж «Подільські Шешори», а в окремих селах гуртом у скляну банку збирали гроші комусь на операцію. Війна стала викликом, яка мобілізувала людей. Спочатку навіть казали, що сором державі, адже волонтерство у певному сенсі підміняє її функції. Тоді з’явились меми на кшталт «якщо потрібен підводний човен, то волонтери його знайдуть».
Перевага волонтерів у горизонтальних зв’язках і швидкості у доставці. Так само відбувається і нині, хоча змінився попит. Приміром, форму запитують вкрай рідко, хіба що стався форс-мажор. Продуктами армія теж забезпечена. Мова йде більше про технології. І волонтерство більше приділяє увагу саме новим технічним розробкам. Тож можна казати про волонтерський технологічний хаб. І у цих питаннях держава теж намагається заповнити цю нішу.
Запитуєш «помічник чи альтернатива»?.. Я б не переоцінювала роль волонтерів. Все ж таки – помічник, і не тільки у розрізі забезпечення армії, а й в гуманітарних питаннях.
– Можна казати про рівносторонній трикутник «держава – військові – волонтери» у відносинах?..
– Не згодна, оскільки волонтери більше помічники. Не думаю, що він рівносторонній. Проблема держави не суто українська, так в усіх країнах, це бюрократія. Зв’язки у трикутнику були б кращі, якщо б не бюрократія.
У мене таке враження, що до сьогодні ми не зрозуміли, що живемо у настільки в екстремальних умовах, що всі рішення потрібні на вчора.
Наприклад, контроль за гуманітарними вантажами цілком виправданий, адже не всі волонтери однаково «корисні». Але через це оформлення документів займає дуже багато часу. Можливо, на час війни потрібно спростити певні процедури навіть заплющуючи очі на деякі нечесні операції.
Ще я не розумію узагальнення. Зараз волонтерами називають усіх – і великі корпоративні фонди, і бабусю, яка пиріжки пече для земляків. Також є проблема з визначенням напрямків. От у нас, я завжди наголошую, саме гуманітарна місія. Завдання, щоб люди були живі і була Перемога. У рамках цієї гуманітарної місії ми поставляємо різні вантажі чи надаємо послуги (догляд за пораненими, ремонт, пошук інформації, робота у публічному просторі).
«Чому «Укрпошта» не хоче підставити плече, не знаю. Це питання до їхнього менеджменту»
– Перелічи п’ять факторів, які сьогодні заважають волонтерам?
– Слабка координація між собою, із суспільством, з армією, державою на усіх рівнях. Ми – невеличка волонтерська група, яка працює в рамках ГО, об’єднує симпатиків у різних країнах світу. Виникає потреба у чомусь в армії чи лікарні, і ми впираємося у гроші. Поки зібрали, проблема вирішена. Це не поодинокі випадки. На мою думку, не достатньо мобільні. Крім того, усі волонтери стикаються з недоброчесним партнерством.
Далі. Є межа наших компетенцій. Ми не завжди можемо залучити достатньо компетентних людей до виконання завдання. Не всі готові працювати безкоштовно і на невизначений результат.
Якщо говорити про ресурси, то мова не тільки про гроші. Приміром, приходить з-за кордону гуманітарний вантаж, треба визначити логістику. До 2022 року вантажі приходили в аеропорт «Бориспіль», порти Одеси чи Маріуполя. Зараз змушені шукати інші шляхи. І кожного разу різні, адже поменшало перевізників, збільшується термін зберігання.
На жаль, велика частина коштів витрачається на такі «організаційні» речі. Завдяки партнерству з «Новою поштою» щомісяця економимо від 50 до 100 тисяч гривень, може й більше. Чому «Укрпошта» не хоче підставити плече, не знаю. Це питання до їхнього менеджменту.
«Владі варто вивчати волонтерські ініціативи, щоб спробувати імплементувати їх у державну практику»
– Яким би висловом, як представник волонтерської спільноти, ти охарактеризувала нинішній стан комунікації з владою? І що саме не влаштовує?
– Насправді, у нас мало комунікацій з владою, тому що простіше працювати у горизонталі. Знаючи потреби військових, переселенців та інших категорій, нам простіше вирішити конкретну проблему та рухатись далі.
– По суті, заважає зарегульованість?
– Так. Навіть по гуманітарним питанням влада комунікувала з великими фондами. І це розумно. Обробляти масу ініціатив невеличких організацій складно фізично. На місці влади я б взагалі менше уваги звертала на «диких» волонтерів, і взагалі не втручалась в їхню роботу. Адже погоди вони не роблять. Наприклад, ті, хто постачають домашню їжу на передову, в’яжуть шкарпетки, плетуть масксітки…
У той же час владі варто вивчати волонтерські ініціативи, щоб спробувати імплементувати їх у державну практику. Зараз катастрофічно збільшився потік пацієнтів у лікарнях, а персоналу не вистачає. Сервісний напрямок у закладах шкутильгає, а це дуже важливо. Догляд родичами ускладняється тим, що часто лікуються люди з інших районів чи навіть регіонів. Родичам потрібно десь проживати, десь харчуватися.
Для прикладу наведу історію дівчини з онкозахворюванням, якій допомагаємо. Її лікують у Нідерландах. Так там у палаті є окрема кімната для рідних. І матері зручно доглядати за дитиною, бути моральною підтримкою. В Україні такої можливості немає. Можливо, через брак персоналу та коштів. А для важких пацієнтів догляд – надзвичайно важливо для відновлення та прогресу.
– Це вже на часі…
– Тому я завжди звертаюсь до небайдужих, які мають досвід догляду – це і ті, хто працював з немічними в Італії чи доглядав рідних – з проханням погуляти, помити важко хворих. Відкликаються, але не системно. Вважаю, що такий волонтерський досвід варто залучити, розбудовуючи лікарняний сервіс.
Далі. Сьогодні ми маємо думати про реабілітацію на рівні маленьких сільських клінік, ФАПів. Коли люди повернуться з війни, там значно збільшиться кількість тих, хто потребує допомоги.
У мене таке враження, що багато людей, у тому числі у владі, сьогодні не розуміють чим волонтери займаються. З одного боку нібито можуть усе дістати, а з іншого – дитячі забавки. Мені б хотілось, аби певні напрацювання брали на озброєння як стратегічний напрямок.
«Якщо нашу машину спалять на ппередовій, напишу заяву до поліції, нехай розбираються»
– Останнім часом тільки ДБР чи не щодня звітує про викриття чергової схеми з привласнення коштів Міноборони чи розтрати. Історії про «неякісні рюкзаки» чуємо постійно. Запитую тому, що там, де недопрацьовує держава, підставляють плече волонтери…. Чи реально мінімізувати ці розкрадання?
– Питання не про волонтерство. Це наша стара традиція, коли посада для людини – це нагорода, а не відповідальність. Мене тішить, що справ більшає та сподіваюсь, що вони дійдуть до судів…
Давайте будемо відверті, ми 30 років будували такий устрій. Якщо людина заточена заробляти у будь-якому випадку, а мораль – примарне поняття, то переважають думки, що поки волонтери допомагають, щось можна вкрасти.
Періодично ми передаємо на фронт автомобілі – або частині, або бійцю. Одного разу слідчий мене запитує, а раптом з машиною щось трапиться, то як бути? Кажу: «Нам зателефонують і проведемо списання». Парирує: «А якщо вам сказали неправду»? Я ж не можу проводити слідчі дії у зоні бойових дій, тому запропонувала, що напишу заяву у поліцію, де мають створити слідчо-оперативну групу, щоб на місці з’ясувати – обманули мене чи ні. Нехай поліція розбереться я є потерпілою стороною чи ні…
Волонтери діють на довірі. Коли військовий чи лікар каже, що потрібно, ми реагуємо. Так, в окремих випадках маємо змогу перевірити. Це скоріше виключення з правилами. Мабуть, тому поки нам простіше, ніж державі.
