Вінничанин Сергій Балясов з перших днів повномасштабного вторгнення став на захист батьківщини. Стрілець стрілецького батальйону 59-ої бригади з позивним «Нерв» тримав оборону Миколаєва, звільняв Херсон, воював на Донеччині… Він переконаний, що до лав ЗСУ слід залучати іноземців-професіоналів, а українським захисникам нарешті сказати, коли їх можуть демобілізувати, адже навіть досвідчені бійці-патріоти від втоми можуть піти у СЗЧ. Ветеран відверто критикує також інші кроки держави, зокрема з власним виробництвом зброї та «бусифікацією».
Редакція NaПарижі і центр психології «Чумацький шлях» продовжують розповіді про наших воїнів у рамках проєкту «Звичайний ГЕРОЙ».
У нашій розмові із Сергієм ми торкнулися багатьох важливих тем: і будених, і, за ініціативою самого героя інтерв’ю, стратегічних.
«У найгірших своїх фантазіях я не міг уявити, що ми можемо дійти до того, щоб повернутись до «окопної» війни»
– Як цивільна людина, яка з перших днів боронила Україну, розкажіть про те, як опинилися у війську?
– Через ТЦК та СП. Ранком 24 лютого у двері квартири постукала людина зі швидкої допомоги, повідомивши, що має повістку для мене. Я не збирався ухилятись, прийшов до військкомату, там поцікавились, чи проходив строкову службу. Так, проходив. Запитали про скарги на здоров’я. Сказав «ні». Одразу зарахували у штат війська.
Якими були перші дні? Дуже напруженими. Цей час важко описати словами. Перш за все лякала невідомість того, що буде, що може бути. Черги біля банкоматів, розібраний хліб на полицях… Так, було лячно.
– Де саме служили?
– Спочатку ми відбивали Миколаївщину. Далі моя бригада пішла на Херсон, 11 листопада місто було взято, а 24-го ми висунулись на донецький напрямок – до Мар’янки, Красногорівки.
– Що найбільше вразило?
– Військовий вайп (від англ. wipe – стирання). Особисто я не вірив, що може початись війна. Не вірив, що можуть помирати люди у ХХІ сторіччі приблизно так, як це відбувалось на початку ХХ сторіччя у Першу світову. У найгірших своїх фантазіях я не міг уявити, що ми можемо дійти до того, щоб повернутись до «окопної» війни.
– Чи вистачало зброї у перші місяці?
– Мені надали дуже серйозну підготовку. Близько трьох місяців ми провели на полігоні військової частини. Наш комбат мав вишкіл ДШВ. І він готував піхоту відповідно до своїх навичок. А щодо зброї – у стрілецькому батальйоні були автомати та РПГ.
– Сьогодні кажуть про війну дронів, тоді їх використовували?
– Це зовсім інші війна. Тоді «Мавіки» виконували розвідувальну функцію. Так, це було комфортніше, ніж у Першу світову. Ми більше володіли ситуацію навколо, але те, що зараз роблять fpv… Це абсолютно інша війна.
Моїм найбільшим страхом тоді була артилерія 120-го калібру. Я геть не думав про 152-ий. Тепер, при спілкуванні поранені хлопці кажуть саме про fpv-дрони, як найбільшу небезпеку.
«Миколаїв вистояв завдяки хлопцям, які обороняли місто тим, що мали на руках»
– Кажуть Миколаїв вистояв завдяки генералу Дмитру Марченку, а голови області Віталія Кіма навіть у місті не було. Хоча нагородили потім саме посадовця…
– Справа у не у тому, був чи не був. Це особистості різної величини. Генерал Марченко – бойовий офіцер, здатний приймати рішення для ефективного виконання завдань. Віталій Кім – медійна особа, яка на той час війни працювала над психологічною підтримкою, своєю медійністю давала людям віру у те, що ми не втратимо Миколаїв. Це надзвичайно важливий «пункт» для України.
Якщо запитаєте, чия заслуга, що Миколаїв не забрали? Заслуга – не Кіма і не Марченка. Це заслуга тих хлопців, які обороняли його тим, що мали на руках на той момент. Як Марченку, так і Кіму можна подякувати, але по-різному. Один давав людям віру у те, що все буде добре, інший роздавав задачі, які дозволили втримати місто та не дозволили ворогу пройти до Одеси.
– Коли почалась Херсонська операція, наскільки складно було наступати?
– Надзвичайно. Розумієте, Миколаївщина – це степ. Його перерізають зрошувальні канали, які викладені бетоном. Після того, як російські військовослужбовці зайшли туди, вони використовували для свого захисту та оборони все, що було під руками. Нашим хлопцям доводилось захищатись в окопах, які вирили власноруч своїми лопатами. А їхні позиції були захищені бетонними плитами.
Мені доводилось бачити, щоправда, з дрона, як по їхнім позиціям працював наш міномет. Обставини складались так, що міна не могла перелетіти укріплення, а за ними ходив орк з голим торсом і махав ручкою. Це зовсім різне – коли ти лежиш на пів метра у землі і коли навколо тебе бетонна загорожа.
Це найбільше відігравало роль. І ще – у русаків є суперздатність – вони дуже-дуже гарно копають. Їхні інженерні війська – потужна сила, з якою потрібно рахуватись. Тому зазвичай їхні укріплення були кращими за наші.
Якщо це накласти на їхню перевагу у зброї, то, на мою особисту думку, якщо б не контрнаступ на Харківщині, куди росіяни були вимушені перекинути сили, визволення Херсону зайняло набагато більше часу. І були б набагато більші втрати.
Якщо їхні втрати – це ненайкращі представники російського соціуму, то в нас гине цвіт нації. В нас гинуть молоді люди, які б могли ростити дітей, заробляти гроші, платити податки, розвивати країну.
«Чому не можна дати нашим мобілізованим 200-300 тисяч гривень «підйомних», щоб людина принаймні вирішила свої питання, забезпечила родину і тоді думала про патріотизм?»
– У суспільстві зараз триває дискусії навколо СЗЧ, покарання та другого шансу. На початку війни багато військових самовільно залишали місця розташування?
– Давайте по порядку. Щоб я хотів від держави? Перш за все – визначення терміну служби. Найбільше, що вбиває, коли воюєш на «нулі», це саме нерозуміння. Ми з хлопцями дуже поважали одного з командирів, який на питання про термін перебування на «нулі» і ротацію, чесно сказав: «Пацани, ротації може і не бути».
Це тяжка правда, але це правда.
Я хотів би бачити від держави правду та людське відношення до людей. Я не хочу, щоб складалось враження, що їх у карти програли. Бо йти і не бачити скільки тобі йти – це тяжкий труд, від якого можна зійти з розуму.
Від соціуму? Кажуть, якщо зараз забрати тих, хто пішов зі мною, посипиться фронт… Вибачаюсь, жовтень 2024-го, і ми не можемо придумати кого брати, наскільки брати, ми формуємо нові бригади у той час, як, приміром, у моїй суттєвий недокомплект. І це не через СЗЧщників, які прийшли і пішли, а тому що люди гинуть, люди отримують поранення і не можуть виконувати завдання.
Коли скласти все разом – нерозуміння терміну, недокомплект – то деякі приймають рішення «махнути рукою» і повернутись до іншого життя, де ти можеш спокійно спати, і вже менше думаєш про те, що якщо ти не будеш на передньому краю, передній край буде біля твого дому…
Люди бачать, що робиться у тилу. Особливо у TikTok багато відео «бусифікації», де «пакують» людей. Зрозуміло, думки соціуму розділяються. З одного боку, чи захотів би ти стояти з таким поряд в окопі? З іншого, а скільки вже можна (там стояти)?.. Якщо відмовитися від мобілізації, люди там закінчаться. І вони прийдуть сюди. Якщо це станеться, нас усіх будуть шукати, врешті-решт країна знелюдниться.
Складна ситуація. Розрізненість суспільства – велика проблема. На початку війни ми усі були згуртовані, зараз все змінилось, люди розслабились, навіть в укриття ніхто не ходить. Переважно у тилу думають, що «я відсиджусь, а хтось за мене відпрацює». На жаль, так не буде.
Можливо, вплинула б зміна призову. Росіяни в Бєлгородській, Московській областях при підписанні контракту новобранцям платять від 2 до 3 млн ₽. Чому не можна дати нашим мобілізованим 200-300 тисяч гривень «підйомних», щоб людина принаймні вирішила свої питання, забезпечила родину і тоді думала про патріотизм?.. Немає грошей. Не знаю. Якщо подивитись на що йдуть гроші у нашій державі, то можна знайти і більше.
Якщо не будуть відпускати хлопців, які воюють з першого дня, вони підуть самі, і їх можна зрозуміти і підтримати. Бо це не людське відношення до людей. Рабства, наскільки я знаю, у нас немає. Як у кріпаччини.
«Вважаю, що в Україні варто легалізувати «приватні військові компанії» та залучати іноземців-професіоналів»
– Сьогодні переважно повістки роздають на вулицях. На вашу думку, це більш ефективно?
– По-перше, потрібна ясність і зрозумілість того, що з людиною буде відбуватись. У людини є переконання, розуміння, чого пішла до війська. Є безліч варіантів як втекти безпосередньо з війська. Але люди, які готові там виконувати задачі, мають особисту мотивацію. Не треба іншу придумувати. Їх треба забезпечити…
– Конкретно чим? Нинішні методи ТЦК гарантують, що хоча б 90% мобілізованих будуть воювати, а не «підставляти» – одразу підуть у СЗЧ, добровільно здадуться у полон чи здадуть ворогу позиції за гроші?..
– Давайте поставимо питання по-іншому. Хто такі військовослужбовці ТЦК? Зазвичай, обмежено придатні за станом здоров’я, які більше не можуть виконувати бойове завдання на передньому краю зіткнення. Розуміючи, що таке запитання буде, радився з дружиною. Обоє дотримуємось однієї думки. Якщо б цивільні знали б, хто ці люди, чи не «рішила» вона собі це місце… Коли людина воювала, то має моральне право казати про твій громадянський обов’язок. І твоє право виконувати обов’язок чи ні. А вже кримінальну чи адміністративну відповідальність ти маєш нести відповідно до своїх переконань.
Якщо «бусифікація» відбувається насильно, не зрозуміло ким, без конкретної мети з вулиці забирають людей, не думаю, що з такого буде толк. Взагалі мені здається, що армія нині має бути контрактною і добровільною.
– До речі, а як ви ставитесь до залучення іноземців до війська?
– Чудово. Вважаю, що в Україні варто легалізувати «приватні військові компанії», куди можна набирати професіоналів. Знаєте, є категорія людей, яким подобається воювати.
– Так було завжди…
– Так завжди і буде. Якщо людям з-за кордону це подобається, якщо вони готові ефективно виконувати завдання керівництва нашої держави, якщо вони можуть допомогти українцям, які виборюють свою свободу, будь ласка. Можна платити їм за це хороші гроші.
Особливо це доцільно до пілотів. Для пілотування F-16, кажуть, треба рік готувати. У багатьох країнах є достатньо навчених льотчиків, яким подобається воювати, але чогось вони не можуть бути залучені до виконання завдань на українському боці. Я не можу цього зрозуміти.
– Теж саме можна казати про піхоту…
– Звичайно. У нас є «Інтернаціональний легіон», я спілкувався з тими хлопцями.
– Але чомусь росіяни попри переважаючий людський ресурс більш активно залучають іноземців з країн Африки та Азії.
– Армія РФ, я так вважаю, сильніша за нашу. Якщо в нас чудові сильні люди, які тримаються на волі та Божому слові, то росіяни можуть лише завалювати грошима. До того ж їхній менталітет дозволяє бути десятиріччями у ярмі. Їхня влада може дозволити собі «обнуляти» тих, хто не хоче виконувати завдання. А потім платити гробові сім’ї, яка тільки рада.
Нам потрібно брати не кількістю, а якістю, технологіями та розумом.
Якщо вийде залучити якісних воїнів і забезпечити їм гідну мотивацію та умови, буде супер.
«Чомусь у нас не виходить поставити державу на військові рейки»
– Ви сказали про умови. Як вважаєте, на третій рік війни чи могла б бути здатна Україна забезпечувати ЗСУ у двічі більшою кількістю зброї власного виробництва?
– Звичайно, здатна. Потужностей, наскільки мені відомо, вистачило б. Візьмемо навіть виробництво дронів. Можемо виробляти утричі більші, ніж поставляємо на фронт. Чому не робимо? Бо немає грошей. Збираємось відкривати експорт зброї, щоб заробляти більше грошей, і за рахунок цього більше виробляти для фронту. Не знаю. Це питання пріоритетів.
Можливо, тим, хто приймає рішення, слід дещо інакше розставляти пріоритети. І не платити мільйонні зарплати голові «Нафтогазу» та решті високопосадовців, а спрямувати кошти на перемогу.
Чомусь у нас не виходить поставити державу на військові рейки.
– Як вважаєте, чому? Неефективний менеджмент, небажання, співпраця з ворогом…
– Я не знаю. Є здогадки. Не хочеться вірити у те, що комусь може подобатися те, що зараз відбувається.
– Комусь у керівництві держави?
– Скажу так, особам, які здатні приймати рішення, що виконуються.
– Після демобілізації легко знайти роботу, адаптуватись у мирному житті? Питання як до демобілізованого і працєвлаштованого…
– Насправді, справжній герой – це моя дружина. Кохання – це те, що рятує, те, про що думаєш на фронті. Заради цього можна справлятися з тим, з чим стикаєшся при поверненні. А далі – заняття з психологом, і самоосвіта, і особистий менеджмент, до якого раніше не був готовий. Там тоді потрібно знати навіщо і за що?!
Чи важко знайти роботу? Дуже різнорівневе питання. Важливо, що окрім війни в тебе є за плечима. Якщо є освіта, навички, досвід, якщо влаштований до війни, то коли повернешся, все буде ще краще. Не скажу, що держава зовсім не підтримує чи не допомагає.
Особисто я співпрацює з інститутом помічників ветеранів. Посвідчення учасника бойових дій теж багато які двері може відкрити. Але якщо у тебе не досвіду роботи, ні освіти, на одному УБД ти не виїдеш.
Чи важко адаптуватись після стресів? Якщо є мотивація і якщо ти не схильний надто глибоко себе жаліти… Є різні шляхи після повернення – можна «сісти на стакан» і стати проблемою для рідних, а можна отримати такий «закал» свого внутрішнього стрижня, що принесеш значно більше користі, ніж якщо б не сходив на війну.
Підписуйтесь на сторінки NaПарижі official у соцмережах:
Facebook https://www.facebook.com/profile.php?id=61555871626583
Telegram https://t.me/naparisi
