Надзвичайно зворушлива історія, яка показує, як віра і духовна підтримка можуть глибоко впливати на життя людей, особливо у важких обставинах. Вінничанин, отець Богдан Лащенко, протоієрей храму на честь Святого рівноапостольного великого князя Володимира, Православної Церкви України Вінницько-Тульчинської єпархії, пройшов шлях від несподіваного знайомства з вірою до служіння капеланом. Його історія — це приклад самопожертви та вірності своїм моральним принципам навіть у найскладніших обставинах, як на полі бою, так і в повсякденному житті військовим.
Отець Богдан підкреслює, що капелани не тільки виконують духовні обов’язки, але й стають частиною військової спільноти, надаючи моральну і психологічну підтримку, допомагаючи військовим пережити важкі моменти та зберегти свою віру та силу духу.
Це також нагадує нам, наскільки важливою є роль духовних лідерів у збереженні людяності, навіть у найбільш небезпечних і трагічних ситуаціях.
Розкажіть, будь ласка, як ви прийшли до служіння капеланом? Як усе починалося?
– Все почалося ще в дитинстві, хоча тоді я й не підозрював, що це стане моїм покликанням на все життя. У нашій родині не було священників, ми були далекі від церковного життя.
Якось одного разу бабуся завітала до нового храму, де побачила молодого священника Київського патріархату. Священник проводив службу українською мовою, що глибоко зворушило її. Поступово Бабуся почала регулярно відвідувати храм, а оскільки моя школа була поруч, вона часто запрошувала мене приєднатися.
Спочатку я ходив до церкви, спочатку просто так, з цікавості, відчував якесь внутрішнє задоволення. Відразу не було якогось глибокого розуміння чи відчуття, що це моє місце, але я відчував себе там комфортно.
Якось трапилося, що паламар почав систематично не з’являтися на службу, і тоді священник звернувся до моєї бабусі з проханням, щоб я прислуговував у храмі. Бабуся розказала мені, а я був не проти. Так я й залишився при храмі.
Коли настав час визначатися з майбутньою професією, вибір був очевидним. Уже в 9 класі я вирішив, що піду до духовної семінарії. Батько запитував, чи я добре подумав, бо попереду ще було кілька років школи, але я був упевнений у своєму виборі.
Чи можна сказати, що вже тоді ваша віра була міцною?
– Не зовсім. Тоді це був тільки початок шляху. Віра приходить поступово, крок за кроком. Я не можу сказати, що у мене була міцна віра в дитинстві, але був певний внутрішній голос, який вів мене вперед. І тільки згодом, коли я почав глибше вивчати духовні основи, я зрозумів, що моє покликання – це не лише служити Богові, але й об’єднувати людей через віру, надихати та підтримувати їх у найтяжчі моменти життя.
Що вас привело до того, щоб стати військовим капеланом?
– Я закінчив духовну семінарію ще до початку війни. Після цього я міг служити в будь-якому храмі, в будь-якій парафії. Але коли у 2014 році розпочалася війна на сході України, я не міг залишатися осторонь. Це був не просто заклик держави – це було внутрішнє відчуття, що моє місце серед тих, хто захищає нашу землю. Я завжди вірив, що кожен християнин, як і кожен громадянин, має обов’язок берегти, захищати та любити свою країну. Це глибинне почуття привело мене на фронт як капелана.
Тоді, на початку війни, ще не було такої широкої практики штатних капеланів. Але зараз, з розвитком Збройних Сил України, в кожному роді військ є свої капелани. Зараз я служу в Медичних силах, і моя робота має свою специфіку.
Яка особливість служби капелана в Медичних силах?
– Найбільша особливість у тому, що в медичній сфері капелан не може чекати, поки до нього прийдуть. Військові, які поранені або проходять реабілітацію, часто навіть не усвідомлюють, що їм потрібна духовна підтримка. Інколи вони не готові говорити про свої проблеми, тому капелан сам має знаходити підхід. Це вимагає великої емпатії, терпіння і бажання допомогти. Часто я починаю з простих побутових тем, щоб встановити контакт, а вже потім, коли людина довіряє, ми говоримо про те, що її справді турбує.
Чи був у вас досвід роботи з військовими, які отримали психотравми?
– Так, і не раз. Найважче працювати з тими, хто пережив втрату побратимів або був тяжко поранений. Такі військові часто закриваються в собі, не хочуть ділитися своїми почуттями. Моя задача – поступово вибудовувати з ними довірливі стосунки. Інколи все починається з того, що я просто слухаю. Людина може розповідати про буденні речі, але за цим стоїть велике емоційне напруження. Поступово, коли військовий відчуває, що його підтримують, він відкривається, і тоді починається справжня робота. Капелан – це не просто священник, це друг, наставник, а інколи і єдина людина, якій боєць може довірити свої найглибші переживання.
Чи було у вас таке, що до вас зверталися люди іншого віросповідання?
– Так, і це досить часто трапляється, особливо в реанімаційних відділеннях. Люди там на межі між життям і смертю, і часом їм не важливо, якої конфесії священник. Важливо, щоб він був поруч, підтримував у важкий момент. Був випадок, коли я спілкувався з військовим, який був християнином баптистом. Він не потребував традиційних православних обрядів, але ми довго говорили про Святе Писання, про Бога, про те, що якщо Господь врятував, то значить потрібно поборотися за себе, тому що лікарі роблять усе можливе. Головне – це людський зв’язок, розуміння і підтримка.
Чи був у вас випадок у вашій діяльності, який запам’ятався найбільше?
– Був такий випадок, що запам’ятався мені назавжди. Він стався у шпиталі. Я прогулювався територією і побачив чоловіка, який заходив до каплички. Це був батько пораненого солдата. Ми почали спілкуватися, і він попросив помолитися за його сина, який знаходився в реанімації. Щодня цей батько приходив до сина, заходив до каплички та молився. Згодом він попросив мене провести таїнство Соборування для сина, хоча той був без свідомості. Під час Соборування я говорив: «Родина поруч. Вас люблять. Ви повинні поборотися за себе. Що для людини неможливе, для Бога – все можливе. Бо єдине – не втратити віру і не полишати боротьби за себе».
Ми виконали обряд, а через деякий час стан хлопця покращився. Я ніколи не забуду той момент, коли побачив батька і його сина, що вже йшли разом по алеї. Я підійшов до Дмитрика, так звали хлопця, до речі, у нього була ампутація однієї кінцівки, і кажу: «Так, пане Дмитро, ми з вами заочно знайомі. Можна я вас обійму?» Він каже: «Можна». Я обняв його і подякував: «Ви сильні й мужні, що поборолися за себе, а всю історію вам, якби, доповнить ваш батько». Це були сльози радості та вдячності.
А чи були у вас небезпечні ситуації, де ви зверталися до Бога за допомогою?
– Дякувати Богу, я не потрапляв у прямі небезпеки. Але молитва завжди зі мною. Кожен капелан знає, що коротка молитва, як «Господи, допоможи», може стати найкращим джерелом спокою в складних ситуаціях. Ти мусиш тримати холодний розум і гаряче серце, розуміти, що діється, як максимально убезпечити себе і тих, хто поруч, навіть коли навколо панує хаос. Я вірю, що з Божою допомогою можна знайти вихід з будь-якої ситуації.
Чи були ситуації, коли вам доводилося захищати себе чи інших зі зброєю? Як на таке дивиться Церква?
– Особисто в мене таких ситуацій не було, але загалом такі випадки трапляються, хоча й рідко. Згідно з міжнародним гуманітарним правом, якщо капелан змушений взяти зброю для захисту, він стає комбатантом і може бути ціллю ворога. Тому ми зазвичай маємо помічника капелана – військовослужбовця зі зброєю, який захищає нас. Якщо ж критична ситуація трапляється без помічника, капелан має приймати рішення самостійно, враховуючи всі ризики та наслідки.
Як ви взаємодієте з представниками Московського патріархату, особливо після прийняття закону про заборону УПЦ МП?
– Після 2014 року та з початком повномасштабного вторгнення спілкування з представниками Московського патріархату значно зменшилось. Однак у випадках необхідності ми намагаємось вести діалог максимально конструктивно, розкриваючи всі їхні приховані мотиви та демонструючи, що справжня церква служить народу. Наприклад, був випадок, коли священник Московського патріархату намагався відвідати військових, і ми змогли з’ясувати його справжні наміри, завдяки чому уникли потенційних конфліктів.
Як ви бачите своє життя після війни? Чи залишитеся ви капеланом?
– Я ніколи не думав про те, щоб залишити служіння. Навіть після перемоги капелани будуть потрібні. Наші військові повернуться з фронту, і їм буде потрібна духовна підтримка, бо суспільство не завжди готове розуміти, що ці люди пережили. Я також парафіяльний священник, і моя задача – зберігати баланс між громадою і військовими. Після війни буде багато роботи, але вона необхідна. Ми маємо допомогти нашим воїнам знову знайти себе в мирному житті, а суспільству – навчитися розуміти та підтримувати їх.
Руслан Авраменко
