Григорій Ходаківський – боєць 59-ї бригади, 11 батальйону «Київська Русь». Родом із Калинівського району, із 1990 року проживає у селі Агрономічне Вінницької області. Спочатку він відмовлявся від інтерв’ю, казав «запитуйте у молодших, у мене – діти, онуки»… Але погодився. Після важких боїв на Миколаївщині, Херсонщині та Донеччині військового «повернули» на Вінниччину хоронити полеглих захисників.
Григорій Володимирович багато років працював на будівництві, у тому числі 17 років був на заробітках в Росії. «Будував їм будинки. А вони от прийшли, і наші будинки руйнують» – каже військовий.
Редакція NaПарижі і центр психології «Чумацький шлях» продовжують розповіді про наших воїнів у рамках проєкту «Звичайний ГЕРОЙ».
«Всі настільки були вмотивовані, що про те обмундирування ніхто не думав»
– Як давно ви воюєте? Розкажіть про ваші перші дні на війні.
– Пішов з першого дня. 24 лютого о 10 годині був у військкоматі. Потім зі мною ще й син молодший зібрався. Старший теж рвався, але стан здоров’я не дозволяв, плюс маленька дитина, дружина вагітна.. Оскільки я брав участь в АТО, то на той момент перебував в оперативному резерві 72-ї бригади, але сказали, що вона вже сформована, і запропонували 59-у. Ну, а мені яка різниця? Погодився. Мені головне було, щоб по швидше. Тому що страшно було… Невідомість дуже лякала, за дружину переживав, думав: якщо вони прийдуть, а в неї і чоловік, і син на війні… Тоді нікого не облишать.
– Куди у складі бригади вас направили?
– 25 лютого о шостій вечора відвезли на Миколаїв. У нас не було ні бронежилетів, ні касок, почали видавати тільки десь 16 березня. Там були хлопці, які не те що в руках автомат ніколи не тримали, вони його в очі не бачили. Але всі настільки були вмотивовані, що про те обмундирування ніхто не думав.
– Перший бій не забарився?
– Миколаївський аеропорт… Я був у складі взводу Переносних зенітно-ракетних комплексів. Наша ціль була не допустити прольотів авіації. Але ракети були дуже старі, багато не спрацьовували, тому доводилося їх відкладати, брати автомат і робити свою справу…
– Коли і за яких умов ви отримали поранення?
– Це було 1 вересня 2022 року. Ми стояли у селі Шевченкове, а ворог займав села Любомирівка, Тернові Поди, Водокачка. Росіяни дуже міцно там закріпилися, саме розпочався наступ на Херсон. Тоді ще така спека була, пилюки повно: танк проїхав – і чорно, нічого не видно.
Ми їх добре тоді відбивали, вони все залишали і просто тікали. Мене із побратимом послали перевірити бліндажі, укріплення. У нас було не багато часу між обстрілами, щоб перебігти відстань, десь метрів 800. Ми все там перевірили, познімали розтяжки, які знайшли. І тут я йду по місцю, де, ніби, вже був, усе чисто, чую – волосінь до штанів торкається. Повертаю голову, бачу – на дереві чека «клацає». Я не знаю, як втік. Пробіг, певно, метрів п’ять, хотів стрибнути в окоп, але не встиг. Проте пощастило, просто отримав уламки у кінцівки.
– Як проходила евакуація?
– Я був зі своїм автомобілем, із дому. Мене товариш на ньому і вивіз. Ця машина мене можна сказати, що і врятувала. Тому що були запеклі бої, у рацію не докричися, медиків не вистачало.
Спочатку поїхали в Миколаївський госпіталь, потім мене перевезли в Котовськ (сучасний Подільськ Одеської області – прим. ред.), а звідти – вже у Вінницьку районну лікарню. А на реабілітації ще три тижні був у Літині.
«Росіяни по собі нічого не залишають. Як тільки ми їх звідкись «вибивали» – одразу починали обстрілювати села артилерією, просто зрівнювати із землею»
– Коли ви повернулися у стрій після поранення?
– Майже через два місяці. До Херсона разом із хлопцями докрокували. Я чув, що розповідають про якийсь там «жест доброї волі» – усе казочки. Я бачив, як це було насправді. Як ми село за селом деокуповували, як затято відвойовували кожен метр нашої землі.
Росіяни по собі нічого не залишають. Як тільки ми їх звідкись «вибивали» – одразу починали обстрілювати села артилерією, просто зрівнювати із землею.
– А що можете сказати про людей, які були під окупацією? Розповідають, що там дуже багато «ждунів», які чекають на «рускій мір».
– Звісно, є такі. Ми як тільки заходили в села, люди одразу: «отой допомагав», «цей щось їм підказував». Але в основному люди нас зустрічали дуже тепло. Діти фотографувалися. Столи якісь накривали (де вони їх находили?)…
Пам’ятаю село Глибокий Яр. Ми як тільки туди зайшли – одразу хтось вже цегли якоїсь приніс, хтось – казан, вже борщ варять, той молоко несе. Це при тому, що там ні води, ні газу, ні світла. Усі просять: хлопці, посидіть, відпочиньте трошки. А ми їм: «немає коли, треба далі йти».
«Дуже важко хоронити хлопців. Навіть можна сказати, що важче, аніж втрачати побратимів на полі бою»
– Із якої причини вас перевели до місцевого ТЦК?
– За станом здоров’я. Один випадок мене так добре підкосив. Це була зима, ми після Миколаївської області потрапили у Донецьку. В районі села Первомайське є великий каскад ставків, а дамби всі зірвані, ти, вважай, відірваний від світу. Якщо потрібні продукти, боєприпаси, евакуювати поранених – ідеш у брід по коліна у воді. Повно води, постійний холод, одяг, взуття – мокрі. 19 січня нам дали маршрут, що одна гребля ціла, можна було ще проїхати.
Світло вимкнули, одягли тепловізори, їдемо, і проґавили, що та гребля вже теж зірвана, і ми разом із машиною «посвятилися» на Водохреща. А запаковані були так, що не могли навіть вилізти з авто: продукти, боєприпаси, у мене на руках оберемок разових гранатометів.
Якось ми вибралися, добрели до окопів, і вже на наступний день повернулися на свою позицію. Що найцікавіше – ніхто не застудився. Але потім через кілька днів те наше «водохреща» мені далося у знаки: із серцем почалися проблеми, із суглобами. Загалом, «посипався» я. І вже після цього перевели у ТЦК. Зараз я у похоронній команді.
– Розкажіть про ваші обов’язки наразі.
– Ой, та краще б повістки роздавав… Дуже важко хоронити хлопців. Навіть можна сказати, що важче, аніж втрачати побратимів на полі бою. Тому що коли, наприклад, обстріл, тобі потрібно швидко діяти, плакати немає коли.
– Звикаєш до смертей?
– Не те що звикаєш… Це як робота. На сентименти немає часу. А вдома… коли рідні плачуть… Це важко. Особливо, коли тіла молодих хлопців привозять. От був випадок, у Вороновиці, ховали морського піхотинця, багато побратимів зібралося. Я питаю, хто може щось сказати? Хлопець підійшов, два слова якось із себе вичавив, і розплакався.
– Зараз мережею ширяться славнозвісні відео із роботою працівників ТЦК, із роздачею повісток. Яка ваша думка щодо цього?
– Ну, по-перше, психіка витримує не у всіх. Тому що не кожен може впоратися із тим, що там бачив, і що пережив. Просто на камеру знімають, як працівник ТЦК когось там б’є, чи руки заламує, а, коли його «посилають» і просто в обличчя плюють, ніхто не знімає. Так, звичайно, якщо ці відео є, то і випадки реальні, але, як на мене, це скоріше щось одиничне, аніж системне. Зараз у ТЦК переважно люди із важкими пораненнями чи групою інвалідності. Тобто це не «тилові щури», тому не треба всіх стригти під одну гребінку.
У людей немає розуміння того, що якщо ми так пасивно будемо до цього всього ставитися, то від нашої держави нічого не залишиться. На початку у всіх був ентузіазм: допомагали, волонтерили, а зараз… втомилися від війни. А хлопці, які без ротації там вже третій рік не втомилися? А мій син, якого ні разу не змінювали, не втомився?
«У росіян один намір: усе знищити. Вони бачили, що це діти, і вбили всіх»
– Що найбільше закарбувалося у вашій пам’яті за період, поки були на війні?
– Як у селі Новогригорівка розстріляли 14 дітей. До нас підбігла вчителька зі школярами різного віку, питала, що їм робити, у яку машину сідати. Ми сказали, що автівки розстрілюють, треба йти попід посадками, і «наші» їх там зустрінуть. Вони пройшли метрів 300-400, чуємо у тому боці вибух. Їх знайшов безпілотник, і мінометами розстріляли. Там же було видно, що це діти…
– Якби у вас була можливість звернутися до всіх українців, що б ви їм сказали?
– Знаєте, зараз багато хто говорить за мотивацію, мовляв, немає за кого воювати. У мене от подвір’я своє, хатина, пару курочок, сини, двоє внуків. Хіба це не мотивація? Невже батько може допустити, щоб у його дім, до його дітей, дружини прийшли якісь буряти? Треба щось робити, бо сидіти і чекати – це зрада. Зрада навіть не держави, а самого себе.
Спілкувалась Вероніка Поліщук
Підписуйтесь на сторінки NaПарижі official у соцмережах:
Facebook https://www.facebook.com/profile.php?id=61555871626583
Telegram https://t.me/naparisi
