Хоча Олексій Синаєвський із позивним «Лісник» не проходив строкову службу, але 2022-го був відібраний в елітні війська. Служив у 46 бригаді Десантно-штурмових військ ЗСУ, брав участь у боях на Херсонщині. Потім була Донеччина. Бахмут. Соледар… Саме у місті відомому соляними шахтами десантник, опинившись в оточенні, отримав поранення.
Редакція NaПарижі і центр психології «Чумацький шлях» продовжує розповіді про наших воїнів у рамках проєкту «Звичайний ГЕРОЙ»
Нині Олексій мешкає в Агрономічному Вінницької області. Він відверто розповів про те, що керувало при прийнятті рішення воювати за свою країну, про брак людей у війську та неабиякі «апетити» сучасної Російської імперії.
«Потрапив до ЗСУ завдяки «штурму військкомату». Дорогою сказали, що ми проходитимемо службу в елітних військах»
– Олексію, звідки ви родом? Чим займалися в іншому – цивільному житті?
– Я родом з Одеської області. Працював у лісному господарстві, звідси і позивний. Був на заробітках закордоном. Перед початком повномасштабного вторгнення приїхав із Польщі.
– Із якого часу ви воювали?
– Ой, це взагалі окрема історія. Я це називав «штурмом військкомату». Чотири рази приходив, а потім вже сказав, що візьму речі, сяду під дверима, і поки не візьмуть – нікуди не піду.
– А чому відмовляли?
– У мене не було бойового досвіду, строкову службу не проходив. Тоді, пригадую, були настільки великі черги біля військкоматів, що працівники могли добряче так «перебирати» кадрами. Це зараз у них проблеми: добровольці закінчилися, а «патріоти», які ходять у вишиванках на свята і співають гімн голосніше всіх, воювати не хочуть. Ховаються, відкупляються, тікають, різко інвалідності у них з’являються.
– Але все ж таки вас взяли у ЗСУ…
– Так, взяли. [сміється] 6 червня о десятій ранку я був під військкоматом, нас посадили в автобус і вже дорогою сказали, що ми проходитимемо службу в елітних військах.
– Я так розумію, була неабияка підготовка?
– Підготовка була, але перед нею потрібно було пройти відбір. З нами працювали психологи, потім перевіряли фізичні дані. І під кінець з 24-ох чоловік залишилося дев’ять. Решта поїхали назад, а ми вже залишилися у навчально-тренувальному центрі десантно-штурмових військ.
Навчалися три тижні. Інструктори були із високою кваліфікацією, давали прикладні знання. Загалом, підготували нас добряче так. До речі, психологи були не тільки на «відборі», а й протягом усього навчання нас підтримували, усе розповідали. Якщо бачили, що людина не зовсім психологічно стійка, то її не брали. У ДШВ повинні служити психічно витривалі люди.
«Плакати будемо після перемоги. Але смерті побратимів це завжди боляче»
– Куди вас направили після навчання?
– Після 199-го навчального центру ми потрапили в 46 бригаду ДШВ. Нас «перекинули» на Херсонський напрямок, кордон Миколаївської та Херсонської області, і одразу розпочалися бої.
– Чим були особливі ті перші дні?
– Деякі батальйони з нашої бригади навіть увійшли в Херсон, а мій батальйон безпосередньо брав участь у штурмі та деокупації села Давидів Брід. Перші втрати були вже у перші дні на Херсонщині: загинуло два командира нашої роти.
– Було страшно?
– Ну звісно було страшно. Покажіть мені людину, яка скаже, що не боїться на війні. Я ніколи в житті не повірю. Це або люди без інстинкту самозбереження, або психопати. Просто треба намагатися цей страх у собі придушувати, бо інакше із тебе не буде ніякої користі.
– А яким чином вдавалося справлятися із цим почуттям?
– По-перше, не хотілося осоромитися перед молодшими хлопцями. Ну, а по-друге – чому я маю боятися? Я на своїй землі. За мною правда.
– Наскільки важливий ось цей «бойовий» настрій на війні?
– Настільки, наскільки це можливо. Перш за все важливий патріотизм: усвідомлення того, що ти на своїй землі. Ти маєш стати, вкопатися, і не здавати ні метру назад.
– Що вам допомагало триматися? Як на війні не зійти з глузду?
– Мене в деякій мірі мотивував не «здатися» факт того, що на цій землі воювали мої предки, і я мушу віддати їм належне: не втратити те, що вони надбали.
– Ви зазначили, що втрати розпочалися буквально з перших днів. Скажіть, важко втрачати побратимів? Тому що деякі військові розповідають, що на війні ти не сприймаєш смерть так, як у цивільному житті, це швидше робота, аніж якісь сентименти.
– Ні, це не правда. Ну, ти з ним вранці снідав за одним столом, а після обіду він вже «двісті». Та й як може бути не важко? Так, плакати там немає коли. Плакати будемо після перемоги. Але смерті побратимів це завжди боляче.
«Уряди змінюються, а якщо у нас не буде власної території, власної мови, ми перестанемо існувати як нація»
– Коли і за яких умов ви отримали поранення?
– Це був уже Донецький напрямок. 30 грудня 2022-го. Місто Соледар. Ми потрапили в оточення, і зачепило трохи… Отримав уламкове поранення лівої ноги.
– Як проходила евакуація?
– Евакуація була не дуже простою. Поранення отримав удень, але евакгрупа не могла підібратися, тому що вівся постійний обстріл. Ми залишалися на позиції близько 12-ти годин. Деякі побратими із серйозними пораненнями померли. Не дочекалися… Приїхали за нами хлопці із 17 Криворізької танкової бригади.
Потім – Костянтинівка, Краматорськ, Дніпро, по госпіталях наїздився трохи…
– Як проходило лікування та реабілітація?
– Та все на належному рівні. Єдине – страшна бюрократія. Людям із важкими пораненнями, на милицях, на кріслах колісних доводиться проходити ці сім кіл пекла: комісії, ВЛК, МСЕКи. Ось цей механізм не налагоджений абсолютно.
– А як щодо психологічної реабілітації?
– Постійно приходили психологи, працювали з нами.
– Це належна робота, чи просто «аби було»?
– Ну, у мене просто не було гострих показань. Тобто це була терапія після поранення, проходження бойових дій. А деяким хлопцям дійсно це було необхідно, тому що багато замикаються в собі, і їм потрібно допомагати все проговорити і з цим розібратися.
– Зараз мережею ширяться славнозвісні відео із роботою працівників ТЦК, із роздачею повісток. Яка ваша думка з цього приводу?
– Я тільки двічі зустрічав хлопців із ТЦК. Це були люди, які воювали, і за станом здоров’я їх перевели у військкомати. Ніхто рук не заламував, просто перевірили документи, побажали щасливої дороги, і все. Звісно, якщо є відео, то відповідно і випадки такої не належної поведінки з боку ТЦК існують. Це абсолютно не правильно, тому що в першу чергу це відбиває будь-яке бажання долучатися до лав Збройних Сил. Люди зараз і так не особливо рвуться воювати, а після такого тим більше. Хто силоміць піде захищати країну? Де гарантія, що він завтра не «перебіжить» до ворога, або не перестріляє командирів чи побратимів?
– А яка була ваша особиста мотивація іти до війська? Зараз говорять, що люди втомилися від війни, що багато хто вже не бачить сенсу воювати, кажуть, що немає за кого класти своє життя…
– Як це «немає за кого»? За свою землю! Бо уряд приходить і йде, усе змінюється, це вже таке питання… А воювати треба за свою свободу. Наші діди-прадіди проливали кров за цю землю, залишили її нам, і ми не маємо дороги назад. Якщо у нас не буде власної території, власної мови, ми перестанемо існувати як нація.
Просто люди бачать, що стелиться асфальт, кладеться бруківка, висаджуються квіти і думають, що все не так вже і погано. Але все погано. Благоустрій здійснюється не тоді, коли на твою державу напав ворог. Усі кошти зараз мають іти тільки на підтримку армії. Народ повинен бачити, що влада консолідується, що не тільки цивільні тягнуть цю лямку і забезпечують військо. Через це у людей з’являється зневіра. Тому що воювати є чим, немає кому це робити.
– Але ж багато є інформації, що Україна поступається Росії у забезпечені технікою.
– Технікою керують люди. Вона насправді дуже просто горить. Мене так дивує, коли кажуть, що наших із «калашами» посилають на танки. Нічого такого немає. Зброя є, людей немає.
– Що ви ніколи не забудете із цієї війни?
– Загибель командира роти. Зовсім молодий хлопець, позивний «Віскі». Це мене найбільше вразило.
– Підкосило?
– Ні, навпаки. З’явилася ще більша мотивація.
– Актуальна тема – закінчення цієї війни? Виходячи із власного досвіду, із того, що ви бачили, що на нас чекає?
– Знаєте, усе одно все вирішує політика так чи інакше. Дуже багато чого залежить від союзників. Проте я вважаю, що перемога нам повинна дістатися виключно на полі бою. Ми повинні закінчити цю війну. Їм не можна давати ніякої павзи. Вони не спиняться на Україні. Є ще країни Балтії, Грузія, можливо Польща. Як казав Джохар Дудаєв: «У Росії дуже серйозні апетити». Усі імперії рано чи пізно розпадаються, але нам потрібно допомогти їм це зробити.
Слава Україні!
– Героям слава!
Спілкувалась Вероніка Поліщук
Підписуйтесь на сторінки NaПарижі official у соцмережах:
Facebook https://www.facebook.com/profile.php?id=61555871626583
Telegram https://t.me/naparisi
