Після початку повномасштабного вторгнення Дмитро повернувся з-за кордону. Хоча він мав певні проблеми зі здоров’ям, але «домовився» і пішов захищати Україну добровольцем. Раніше чоловік ніколи не тримав у руках зброю. Однак для уродженця Запоріжжя рідною стала САУ «Богдана». Боєць з позивним «Кодня» зізнається, що «потрібно відкидати всі сентименти, лише тоді є шанс залишитися живим». Навіть після важкого поранення він впевнений, що тільки повна концентрація та ставлення до війни як роботи надає такий шанс.
Редакція NaПарижі і центр психології «Чумацький шлях» продовжує розповіді про наших воїнів у рамках проєкту «Звичайний ГЕРОЙ»
– Розкажіть, як жили до повномасштабного вторгнення?
– Я працював закордоном. В армії не служив, взагалі до військової справи не мав ніякого відношення. Підписав контракт добровольця на 3 роки. Мене довго не брали, через обмеження за придатністю. Але все одно сказали: «Не переживай, рано чи пізно тебе призвуть». Був нюанс – потрібно підписати, що я відмовляюсь від ВЛК, і все – я в армії.
– З якого часу ви почали свою службу?
– З липня 2022-го. Усе відбувалося поступово, тобто не було такого, що я мобілізувався – і мене одразу кинули у якусь «гарячу» точку.
– Ви проходили навчання?
– Так, навчався у Великій Британії, потім була підготовка на артилериста. Пізніше нас «закинули» на полігон, далі – у Харківську область, після її деокупації, на кордон, після ми ходили як піхота, на спостережні пункти. Надивився там багато чого… Бачив, як містечка, села просто стирають з лиця землі. Я переважно працював на «Богдані», самохідній артилерійській установці.
– За яких умов ви отримали поранення?
– Ми працювали, їхали на машині і «скид» від дрону полетів прямо в мене. Хлопці всі залишилися живі-здорові, лише з контузіями, а мені відірвало праву руку, кістки тазу повністю розчавлені кумулятивним струменем.
– На війні страшно?
– Страшно, але до цього швидко звикаєш. Боятися ти будеш в будь-якому випадку, але це вже не те відчуття, як в перший день: коли прийшов, і в тебе паніка, тому що не знаєш, що робити і за що хапатися. Ти звик до цивілізації, до комфорту, а тут потрапляєш до іншого світу. При чому страх щодо абсолютно технічних речей, наприклад, що арта почне «крити», «засічуть» і тобі доведеться тікати. А от смерті не боїться ніхто. Ти її вже не відчуєш.
– Що найстрашніше?
– Тиша дуже лякає. Для мене особисто, це завжди підозріло, тому що коли артилерія не працює – це значить, що ворог до чогось готується. Має бути гучно, тоді ти знаєш, чого очікувати. А тиша – це невідомість.
– Існує таке твердження, що в окопах не існує атеїстів. У що або у кого ви вірили? Що давало віру на краще?
– Допомагало те, що у мене є, до кого повертатися. Діти, дружина, будинок треба добудувати… Кожен день думав про якісь буденні, незакінчені справи. Потрібно ще повернутися.
– Як ви ставитеся до поняття «подвиг»? І що у вашому розумінні значить «героїчний вчинок»? Тому що для цивільних усі військові – уже герої за замовчуванням. Що ви думаєте з цього приводу?
– Я вважаю, що всі, хто поклав на війні своє життя – герої. Усі, хто загинув, здійснили подвиг, вони віддали найцінніше, що у них було.
– Що найбільше закарбувалося у пам’яті?
– Найбільше, що врізалося – це діти. Є села, які постійно під обстрілами, а там досі живуть сім’ї з маленькими дітьми. Мене це завжди злило, тому що можливість евакуюватися є завжди. Чому вони цього не роблять – я не розумію.
– Що ви сказали б військовим, після всього, через що пройшли?
– Я завжди сприймав війну як роботу. Навіть своїх побратимів люблю називати колегами. Треба відкидати все, що заважає виконувати свої обов’язки. От, наприклад, я про сім’ю свою згадував, лише коли розмовляв з ними по телефону. Взагалі ні про що не потрібно думати, ти повинен завжди бути з холодним розумом. Треба навчитися не прив’язуватися до людей.
– Не втрачається за таких умов людяність?
– А на війні її не існує. Навіть коли побратими гинуть. У тебе немає часу сидіти і плакати над ними. Там діє лише інстинкт самозбереження: або ти, або тебе. На сльози часу точно немає. От буквально історія була: «колега» завів собі собаку, чорнявий такий, Блек назвали. Він виїжджав на позицію і забув зачинити цього пса в будинку – і він втік. Цей хлопець собі місця не знаходив. Я вважаю, що за таких умов втрачається пильність та можливість чітко виконувати завдання. Потрібно відкидати всі сентименти, лише тоді є шанс залишитися живим.
– У військових дуже багато своїх «внутрішніх» приколів. Розкажіть наостанок щось, що допомагало не зійти з розуму у тій постійно гнітючій атмосфері.
– Та навіть не знаю. Усі розповідають дуже багато історій із тваринами. У мене із собаками і котами стосунки якось не склалися, я зі щурами дружив. Заводиш собі одного щура – і мишей немає. Вони їдять все підряд, такі величезні там ходять, відкормлені…
– Що хотіли б сказати під кінець нашої розмови?
– Усім, хто на війні – працюйте. А хто поки що в тилу – вчіться, готуйтеся. Краще, щоб ці знання вам не знадобилися, але зайвими вони точно не будуть.
Підготували Вероніка Поліщук і Максим Ласкус
Нагадаємо, з березня 2024 року редакція NaПарижі і центр психології «Чумацький шлях» розповідає історії про наших воїнів у рамках проєкту «Звичайний ГЕРОЙ». Це не медійні особи, і кажуть військові те, що наболіло, те, що хочуть… Без цензури. Їм можна. Більше матеріалів про справжні історії бійців можна переглянути за посиланням.
